останні два тижні модним стало оцінювати 3 роки Порошенка. І хоча топік задано безперечними порохоботами, що відверто маніпулювали як роллю свого патрона у позитивах, так і не помітили негативу, опоненти цей удар пропустили і зазнали тактичної поразки. Радість від безвізу та від чи то перемоги в Стокгольмі зробила суспільство поблажливим. В країні, де з персональної провини президента та двох лояльних йому фракцій коаліції не існує виборчої комісії, нема повного складу уряду, нема виборчого закону, нема судової системи, натомість є перші місця в світі за рівнем корупції. В країні, уряд якої вже три роки не здатен подати судові позови проти агресора за нанесену ним матеріальну шкоду, і це навіть незважаючи на наближення дати найзраднішої зради - судового вердикту з Лондона про необхідність віддати агресору 3 мільярди "боргу Януковича".
Між тим, всі ці зради, хоча і цікавлять (припустимо) далеко не більшість українців, є ніяк не менш подразливими, ніж так само абстрактна для 75% торгівля сільськогосподарською землею, або медична реформа, що насправді нічого не змінить, окрім того, що частина гривень з конвертів легалізується. Тобто штовхання "Батьківщини" і РПЛ на електоральному полі популізму і патерналізму, своєму для них лише частково, і вперте ігнорування ніяк не меншої зрадофільської ниші, є згубним для цих партій.
Чи допоможе це владі? Навряд, бо наразі ми всі є свідками грандіозного фальстарту. Безвіз, Стокгольм, гучні зарплатні обіцянки і пенсійна брехня у вигляді спроби продати під виглядом "реформи і підвищення" обмеження витрат на пенсії через дефіцит пенсійного фонду та вимоги МВФ того дефіциту позбутись - породять разом із деяким зростанням владного рейтингу нічим не підкріплені завищені очікування. Фіналом стане чергове падіння рейтингу президента і партії його імені до стандартного наприкінці каденції рівня в одну статистичну похибку (1,5%).
Питання лише в тому, хто цю залишкову спадщину зараз підбере. Хто зрозуміє, що 10% прихильників ППП і БПП - то ніякі не дурнуваті "боти", а переважно цілком адекватні та освічені, стабільні в доходах люди, які вважають, що саме так за темпами та поступом, має виглядати швидка еволюція. Тобто, ці люди не є фанатами чи адептами, і вони легко змінять об’єкт прихильності, за появи лише адекватної заміни, яка без істеричних ноток озвучить чітку програму трансформації, та назве те, що діється зараз, своїм іменем - окозамилюванням. Боже збав, якщо цим займеться пул місцевих олігархів подібно тому, як вони колективно підтримували Януковича і Порошенка, маючи потім від них собі проблеми.
Україні потрібен свій Макрон, а для його (разом з партією) розкрутки -Ротшильд, Рокфеллер і Сорос. Не свої, звісно, заокеанські.
Колись Кравчук геніально назвав Україну другою Францією. Тоді, коли окрім подібності в розмірах, більш нічого спільного не було. За чверть століття з’явилось: напівпрезидентська політична система колективної безвідповідальності, брак креатива та ідеологічного скелету в партій з побудованою структурою («Батьківщина» тут, соціалісти там), вільне електоральне поле посткласового виборця, сформованого інформаційною ерою.
У такого виборця є один великий позитив – він має всебічний доступ до інформації, критично думає і не ведеться на голослівні обіцянки простих рішень складних проблем. І великий негатив – той самий всебічний доступ та критичне мислення, завдяки чому просто губиться в морі правильних ідей, підтримку яких не переносить на персоналії хоча б тому, що розуміє фрагментарність тих персоналій і відсутність у них шансу. Зовсім інша ситуація буде, якщо персоналія – одна, з необхідним набором обіцянок, програм, конкретики, та головне – прямо і чесно зізнається з усіх щедро проплачених випливаючих вікон, телесюжетів та політологічних аналізів в тому, що за ним – «світовий уряд», і горе тому, хто проти.
Утопія? Можливо. Але ж ми – друга Франція. В першій вийшло, чому б не повторити?
