Політична
Newsweek Polska опублікувала розмову з відомим українським публіцистом Миколою Рябчуком "Війна племен". В Україні триває праполітична війна племен – стверджує письменник Микола Рябчук у розмові з Філіпом Мемхесом
Europa: Цілком можливо, що за рік президентом Польщі буде Дональд Туск, а України – Віктор Янукович. Чи означало б це значні зміни в польсько-українських відносинах, наприклад, кінець будівництва геополітичної спільноти від Каспійського моря до Балтики?
Микола Рябчук: Звісно, Туск з Януковичем не полетять до Тбілісі. Як і не полетить туди новий президент Литви. Ослабне певний символічний масштаб відносин у регіоні. Проте це не буде капітуляцією перед Москвою. Клани, які підтримують Януковича, не зацікавлені в погіршенні відносин з Польщею...
У Польщі все частіше чути голоси, що наша симпатія до помаранчевих дещо наївна, тому що їх підтримує націоналістичне, антипольськи налаштоване населення західної частини України. Своєю чергою, електорат біло-блакитних насправді залишається байдужим до Польщі.
Микола Рябчук: У Галичині антипольськість не має такого рангу, як антиросійськість. Це Росію сприймають як імперську силу – тобто загрозу для суверенітету України. Щодо Польщі ми маємо тільки історичний ресентимент і більш нічого. Щоправда, з погляду суспільних емоцій Галичина є антипольською, але водночас більшість її мешканців вважають, що добрі відносини з Польщею – на користь Україні. Якщо йдеться про біло-блакитних, то для їхнього електорату Польща – пішак ворожого Заходу. Адже в Донецьку чи Харкові інформацію черпають з російського телебачення.
Коли ми розмовляли півроку тому на тему кризи в Україні, Ви сказали, що активно поширюване у світових медіа бачення банкрутства української держави – це великою мірою наслідок чорного піару, який здійснює Москва. Чи маємо щось схоже у випадку нинішньої епідемії грипу?
Микола Рябчук: Ні, цього разу то, мабуть, наслідок внутрішньої політичної боротьби. Такі епідемії вибухають у нас щоосені. Але зараз тлом є президентські вибори – і з’явилася нагода зробити зі справи політичну проблему. Варто, проте, звернути увагу на дещо інше. Якби якась епідемія вибухнула в Росії, ймовірно, її масштаб намагалися б приховати, замовчати, забрехати. Натомість в Україні ми маємо повну прозорість, але ціна цього – паніка.
Що доводить те, що українська демократія стоїть значно вище від російської...
Микола Рябчук: Це, власне, не тема для дискусії. Натомість проблемою є дисфункціональність української демократії. Інституції держави успадковано з радянських часів. Вони спроможні функціонувати, коли керує комуністична партія, але це вже закінчилося. Кучма спробував замінити комуністичну партію президентською адміністрацією, головним інструментом управління якої був шантаж. Але сьогодні влада розпорошена, різні групи еліти змагаються між собою, ніхто ні над ніким не має переваги, отже, й шантажувати складніше. Нинішня версія демократії не задовольняє нікого. І критикують її з двох позицій: або за дисфункціональність установ, або з принципу, тобто просто відкидають її.
В Україні є програмно антидемократичні сили?
Микола Рябчук: Ніхто не виступає проти демократії відкрито, оскільки не має мужності зробити це. Але всі припускають, що влада заслабка, що потрібне правління сильної руки. Це навіювання, яке адресоване певному електорату, але коли приходить час конкретних справ, автори цих заяв відмовляються від власних слів. Юлія Тимошенко сказала кілька разів, що необхідно запровадити диктатуру права, але так, що слово "диктатура" було артикульоване виразніше, ніж "право". Це може слугувати своєрідною ілюстрацією проблеми. Або візьміть менш впливових кандидатів з табору Помаранчевої революції. Анатолій Гриценко говорить про потребу запровадження порядку, що є альтернативою нинішньому хаосу. Тим часом Арсеній Яценюк почав виступати в парамілітарних уніформах. Цьому молодому багатообіцяючому інтелектуалові дають поради московські політтехнологи. І, напевно, тільки вони могли порекомендувати йому це.
Яценюка підтримує Москва?
Микола Рябчук: Це складніша справа. Яценюк мав бути таким собі українським Обамою, третьою силою, яка реально змінить якість української політики. Зараз маємо вибір між Тимошенко і Януковичем – що зводиться до вибору меншого зла. Яценюк мав шанс зруйнувати цю систему. Міг відтягнути значну частину електорату Тимошенко. А він почав грати на здобуття виборців Януковича – поводився компромісно, захищався. Як наслідок, не привабив нікого – підтримка пішла донизу. Мені здається, причиною цього є факт, що Яценюк не мав грошей на кампанію. Врешті-решт, її профінансував Віктор Пінчук, відомий олігарх, зять Леоніда Кучми. Привів російських радників, і це, ймовірно, вони змінили образ і програму Яценюка.
Може, цей український Обама виявився просто черговим безідейним технократом, готовим піти за тими, хто платить?
Микола Рябчук: Яценюк не відрізняється від інших кандидатів. Усі вони проголошують ідею третього шляху – ані з Заходом, ані з Росією. Оскільки Європа не хоче нас, то ми не пхатимемося до неї. Звісно, Україну дискримінують: наприклад, якщо йдеться про ймовірне приєднання до Європейської Унії, то до нас ставляться гірше, ніж до Албанії чи Македонії. Без сумніву, тут застосовують подвійні стандарти. Але в Україні це відразу інтерпретують: ми добрі, а вони погані. Тим часом українцям вартувало б сказати: звичайно, Захід поводиться нечесно, але це ми даємо йому підстави для цього. Я критично ставлюся і до політики західних держав, і до позицій моїх земляків, які вважають себе невинними жертвами.
Ви нічого не кажете про президента Віктора Ющенка. Чи він уже не відіграє жодної політичної ролі?
Микола Рябчук: Після падіння рейтингів Яценюка Ющенко має шанс на третє місце. Президент викликає в мене змішані відчуття. Це нездалий політик. Йому бракує працьовитості, послідовності і внутрішньої дисципліни. Йому властивий нарцисизм, він не вміє сприймати критику. Весь час, напевно, згадує часи Помаранчевої революції, коли поводився, майже як голівудський актор, і збирав натовпи. Ющенко може наївно та безмежно довіритися комусь, а потім у цьому комусь болісно розчаруватися. Те, що він протягом п’яти років боровся зі своїми міністрами й утратив усіх друзів, таки про щось свідчить. А сталося так зовсім не тому, що він поводився принципово, наприклад, у справі корупції. Ні, це проблеми характеру...
Окрім того, Ющенко не вміє приваблювати союзників і йти на компроміси. А без цього не можна працювати в політиці. Він діє згідно з принципом: усе або ніщо – що є ознакою браку політичної культури і типово для пострадянського простору. І ще одне. Президент відзначив орденами та медалями скомпрометованих людей, наприклад, прокурора, який закрив справу про вбивство Георгія Гонґадзе. Ющенка виправдовували тим, що він тільки підписував документи, не вникав у суть справи. Але що це за президент, який не контролює змісту документів?
Це дуже критична оцінка.
Микола Рябчук: Так. Я мушу одночасно сказати, що Ющенко має значну перевагу: він реальний представник українського народу. Як і єдиний з-поміж провідних політиків щодня користується українською мовою. Решта – Кравчук, Кучма, Тимошенко й інші – приватно не розмовляють українською. Це люди російської мови і радянської культури, що трактують українськість як інструмент. Вони не вважають національну ідентичність чимось серйозним. Якщо публічно говорять українською мовою, то роблять це винятково на показ. Тим часом українськість не є чимось на показ, для телевізійних камер. Ющенко має величезні заслуги у відновленні національної пам’яті, зокрема в ушануванні Голодомору. Але оскільки він поганий і неефективний в інших сферах, йому також перепадає за речі, які він робить добре.
Що є головною віссю суперечки у виборчій кампанії?
Микола Рябчук: Кожен продає себе як політика, який наведе лад у країні. Що цікаво, Тимошенко вже не спирається на спадок Помаранчевої революції, хоча на останніх парламентських виборах презентувала себе як особу, радикальнішу від Ющенка, того, хто має намір закінчити революцію. Знаменно, що Янукович також не повертається до подій п’ятирічної давності.
Це випливало б того, що ідеї Помаранчевої революції збанкрутували або, навпаки, їх схвалили всі сили, разом з Партією регіонів. Тому вони перестали бути предметом суперечки.
Микола Рябчук: Сьогодні вже ніхто не заперечує, що революцію спричинили реальні суспільні проблеми. Біло-блакитні, проте, додають: невдоволення суспільства було слушним, але помаранчеві маніпулювали ним.
Звідки у виборчій кампанії заклики до наведення ладу чи просто до правління сильної руки?
Це, напевно, вплив російських політичних технологів – непрямий вплив, а коли йдеться про Яценюка – безпосередній. Україна частково має спільний інформаційний простір з Росією. А отже, якщо в Росії є Путін, то з цього випливає висновок, що хтось такий необхідний і в Україні. Це певна брехня: Україна не має традицій поліцейської держави. У нас ніколи не було раболіпного ставлення до влади. Соціологічні дослідження вказують на те, що в Росії люди хочуть порядку за будь-яку ціну, навіть за рахунок обмеження громадянських свобод. В Україні вже ні.
Із нашої розмови випливає, що українське політичне життя увійшло в постполітичну фазу. Усі продаються на аукціоні, кажуть, що наведуть лад, але ніхто не ставиться до цього серйозно. Йдеться тільки про перемогу на виборах.
Це не постполітична, а досі праполітична фаза. В Україні й далі немає типових партій. Є тільки рухи, які паразитують на конфлікті між двома ідентичностями: місцевою, українською та "креольською", українсько-російською. Суспільство перебуває у стані холодної громадянської війни. Замість програмних суперечок ми маємо міжплеменні міжусобиці. Це полегшує життя багатьом політикам, які можуть бути некомпетентними, але принаймні своїми. Хтось є злодієм, але нашим злодієм. Якщо суспільство розколоте, з’являється спокуса об’єднати його у спротиві під будь-якими гаслами, штучно примирити конфліктуючі ідентичності. Тоді починається флірт зі всіма групами виборців. Це помилка, яку здійснив Яценюк, оскільки підлещування до біло-блакитного електорату може дати зворотний ефект. Якщо помаранчевий електорат не становить більшості суспільства, то має принаймні більший мобілізаційний потенціал. Ця частина українців активніша, більше переконана ідеологічно, готова безкорисливо долучатися до політики. І тому потрібно здобувати насамперед її голоси.
У такому разі чи матимуть істотне політичне значення результати остаточного "міжплеменного" суперництва Тимошенко-Янукович?
Це суперництво нагадуватиме боротьбу між Кравчуком і Кучмою 15 років тому. Тоді мої друзі зневірилися, що виграв Кучма, думали, що це вже кінець України. Зараз зневіряться, якщо виграє Янукович, хоча насправді хтозна, хто буде кращим. Тимошенко має в команді прозахідно орієнтованих фахівців. Це її виборці очікують інтеграції із Заходом. Своєю чергою, Янукович може захотіти розширити свій електорат людьми, які голосували доти за помаранчевих. Голова Партії регіонів відчуває потребу довести світові, що його кримінальні подвиги належать до минулого і що він представляє всіх українців, а не тільки тих, хто сумує за радянськими часами. Проте ні Тимошенко, ні Янукович не збудують правової держави.
Микола Рябчук, 1953 р.н., український літературний критик, есеїст, перекладач, поет, публіцист. 1997 року заснував у Києві опінієтворчий щомісячник "Критика". Співробітник Центру європейських досліджень Києво-Могилянської Академії, запрошений професор в університетах у Польщі, США й інших країнах. Публікувався на шпальтах видань Więż, Tygodnik Powszechny, Akcent, Czas Kultury. У Польщі було опубліковано його книжки: "Від Малоросії до України" (2003) та "Дві України" (2004)
Розмовляв: Філіп Мемхес [Filip Memches]
Назва оригіналу: Wojna plemion. Newsweek Polska, Magazyn Europa, 11.12.2009
Зреферував: Омелян Радимський
Джерело: Західна аналітична група
