2004 рік. Все більше уваги українське суспільство стало приділяти гендерним питанням. Зокрема, в Миколаєві відбувся просто чудовий (і по користі, і по емоційним та естетичним враженням) регіональний семінар-практикум з такою довгою назвою: “Формування сучасного світогляду жінок і чоловіків щодо необхідності гендерних перетворень у суспільстві шляхом застосування сучасних технологій та механізмів розвитку гендерного паритету”.

Головний організатор - громадська організація Спілка жінок України, ведуча та модератор семінару – Марія Андріївна Орлик, голова цієї Спілки. Саме її веселі слова щодо можливості співпраці з усіма однодумцями у сфері відстоювання гендерної рівноправності і впевненості у перемозі над будь-якими пригноблювачами жінок я запам’ятала як наскрізний мотив цієї зустрічі і винесла у заголовок даної статті.

Марія Андріївна Орлик презентувала свій проект, який своїми семінарами-практикумами повинен буде охопити сім регіонів України, де будуть представники з усіх областей. Цей проект підтримав Канадсько-Український гендерний фонд. Завершиться він науково-практичною конференцією у Києві з презентацією збірки рекомендацій для всіх представників нашого суспільства щодо поліпшення становища гендерного паритету.

Тема докладу М.А. Орлик була присвячена міжнародним документам про забезпечення тендерної рівності в суспільстві. Я перерахую основні з них:

1951 – Конвенція ООН з питань однакової заробітної плати

1975 – І Всесвітня конференція зі становища жінок (Мехіко), декларація про рівність жінок та їх внесок у розвиток та мир”, “План дій”

1980 – П Всесвітня Конференція зі становища жінок (Копенгаген)

1985 – Ш Всесвітня конференція зі становища жінок (Найробі), “Далекоглядна стратегія жіночого прогресу на період до 2000 року”, “Перспективні стратегії”

1995 – ІУ Всесвітня Конференція зі становища жінок (Пекін), “Пекінська декларація”, “Платформа дій”

Марія Андріївна розповіла про свою участь у минулих радянських делегаціях на подібних міжнародних зборах. Наприклад, у Копенгагені її запитували; “чи є у Радянському Союзі сімейний тероризм”, вона відповідала, що ні, не існує, і пояснила це тим, що думала, як її чоловік не б’є, то і нікого не б’ють. А наступного дня в газетах вийшла стаття під таким заголовком: “На Україні чоловіки жінок не б’ють, жінки б’ють чоловіків”.

Майже всі учасниці семінару у своїх виступах наголошували про досвід гендерного виховання у свої містах та селищах (це авторські шкільні або вузівські факультативні навчальні програми), про наукові гендерні дослідження, про необхідність гендерного консенсусу та гендерного аналізу нашого законодавства, про можливість вирішення суспільних проблем лише за умови, коли суспільство перестане бути суспільством чоловічих пріоритетів. Це необхідно заради спростування такого скептичного виразу одного з античних істориків: ”Природа зробили жінку відмінною від чоловіка, а суспільство зробило її відмінною від людини”.

Жінки у своїх доповідях казали про те, що “влада - жіночого роду”, що “Бог був жінкою”, що “гендер – не тендер”, що “жінка – це запрошення до свята” і тому подібні приємні для нас самих речі.

Під час круглого столу дуже ретельно обговорили проблему квотування участі жінок у різних гілках влади у радах різного рівня.

На цьому семінарі обговорювали гендерні проблеми, висловлювали свої роздуми, питання, спостереження, пропозиції щодо впровадження паритетної демократії в життя зовсім різні жінки: різні як індивідуальності, різні як представниці влади та організацій громадянського суспільства – недержавних організацій. Звичайно, ця різниця відчувалася як у мовленні, так і у змісті доповідей жінок при владі та жінок – лідерів громадських організацій, але ця різниця не була антагоністичною, більш того – ця різниця була ціннісною!  Два погляди, традиційно протилежні та сповнені недовіри один до одного (народ та влада – одвічне протистояння), в даному випадку виражали стурбованість однією проблемою, розмірковували над її вирішенням у співпраці влади та громадських організацій, над використанням всіх можливостей, які є кожного сектора суспільства.