Історія взаємодії експертів Причорноморського центру з Присиваською громадою з приводу запобігання конфліктів в рамках проєкту «Запобігання та врегулювання конфліктів в громадах шляхом залучення мешканців до вирішення місцевих проблем» почалася ще восени 2019 року. Таким ось міцним виявився горішок виявлених ще майже два роки тому на фокус-групах конфліктогенних проблем комунікаційного характеру, які встигли спричинити громаді реальних матеріальних збитків.

Але спочатку про саму громаду, яка є більш ніж цікавою унікальним досвідом новаторської диверсифікації видів економічної діяльності, завдяки чому ще до об’єднання громади на землях адміністративного центру, с. Григорівка, спочатку державою, а потім приватним концесіонером, збудовано відносно невелику вітроелектростанцію (близько 3 МВт потужності); взаємодією влади з бізнесом і громадськістю в професійному і якісному просуванні туристичного бренду Лемурійського рожевого озера; триваючим наразі перетворенням невеликої ВЕС у співпраці з новим власником станції на найбільшу в Європі (246 МВт), для чого вже виділено неродюче узбережжя Сиваша на більш ніж половині його довжини в громаді – від Григорівки до Строганівки, завезено і монтується устаткування. Слід відзначити, що на відміну від схожих за розміром «колег», Сиваська ВЕС належить не українському олігархічному бізнесу, а норвезькій компанії  NBT AS, відомій масованим «завітренням» Північного моря, і поважним ставленням до громад-господарів, природних ландшафтів та оточуючого середовища. Норвезький власник забезпечив станцію 64-ма надпотужними вітроагрегатами  Nordex N131/TS120/3900, кожен з яких в півтора рази потужніший, ніж вся попередня електростанція.

Навіть до початку децентралізації майбутній центр Громади, село Григорівка, вважалося селом відносно заможним – попри несприятливі для землеробства кліматичні умови наявність зрошення і його збереження від розкрадань 90-х – 2000х років, давалася взнаки, і в розташованих східніше вздовж Сиваша селах Павлівка, Строганівка та Іванівка по білому заздрили сусідам. Тим більше, невелика відстань від місцевого гіганта промисловості – завода з виробництва губчатого титану ПрАТ «Армянський Титан», дозволяла багатьом григорівцям там працювати і заробляти значно більші за сільський стандарт гроші.

Однак всі ці переваги не могли спинити відтоку мешканців у міста. Спекотний влітку і пронизливо-вітряний взимку клімат, неякісна солонувата «питна» вода, розбита дорога в районний центр, виганяли людей кого в Польщу, кого в Херсон, а кого в Армянськ. В Григорівці дім можна було придбати за 500 доларів.  Незмінний з 2006 року керівник громади Сергій Кліщевський робив все можливе і неможливе в доволі обмежених умовах додецентралізаційних реалій України: їздив, домовлявся, вибивав, просив, вимагав. Іноді виходило: У 2012 держава оплатила реконструкцію системи водопостачання із монтажем нових німецьких насосів.

Саме при здійсненні цих робіт автор цих рядків, а я тоді працював у сфері будівництва, вперше і познайомився з Григорівкою і її головою. І зізнаюсь, мене, звиклого до різних чиновників, він вразив. Не маючи формального стосунку до замовлення, робіт і оплати за них, він зажадав, щоби субпідрядні роботи на насосній станції виконувало комунальне підприємство сільської ради. А на мої сумніви (ну що таке комунальне підприємство, тим більше сільське? – пияки і нероби))), тоді як у мене був знайомий підприємець, який вже зарекомендував себе з непоганого боку) – провів мені екскурсію вулицями і зеленими зонами. Там були сотні метрів свіжовідритих траншей, в яких лежали нові зварені пластикові труби – під нову насосну громада коштом власного бюджету і силами власного КП реконструювала свій водогін.  Віддаючи належне діловому патріотизму голови і професіоналізму його комунальників, я тоді погодився, і не пошкодував. КП «Струмок» виконало роботу на відмінно. А ось оплати довелося чекати довго і нам, і нашим григорівським субпідрядникам: країну вразила «азаровська» стабільність у вигляді неплатежів бюджету по своїх зобов’язаннях. Лише внаслідок виграного у обласного управління капітального будівництва суду вдалося примусити його підписати акти виконаних робіт, і лише після перемоги Майдану воно розрахувалося з нами, а ми – з григорівським КП «Струмок».  І знову я був здивований – інші субпідрядники за півтора роки очікувань не шкодували обурення на адресу підприємства, в якому я працював, не надто вникаючи в нюанси, що держава не збирається не те, що платити, а навіть визнавати роботи. Але григорівці чекали і терпіли стійко, без нарікань на нас, натяків і підозр у таємному отриманні і привласненні їх грошей. Бо самі як бюджетники відчували ціну «стабільності» і «покращення».  

Тому вже перейшовши в громадський сектор, я з задоволенням порадив новоутворену Присиваську ОТГ з центром у Григорівці колегам з Причорноморського центру політичних і соціальних досліджень для співпраці.

Так моє знайомство з Григорівкою переросло в наше спільне знайомство і тривалу співпрацю вже з цілою об’єднаною громадою. Перший наш проєкт – допомога у впровадженні програмно-цільового методу при бюджетуванні, був успішним, але з точки зору стосунків із громадою – поверхневим. Перевірили, проаналізували, виявили недоліки, провели зайняття з фінансистами, недоліки виправили, ми відзвітувались, все.

Звісно, нова інформація прийшла. Наприклад, ми дізналися, що попри периферійне крайньозахідне розташування Григорівки на території нової ОТГ, питання, кому бути центром, не виникало – надто вже відчутною була перевага Григорівки в населенні, благоустрої і розмірах бюджету. Але нетрадиційно, і з певним порушенням рекомендованого законом про добровільне об’єднання правила, громаді дали ім’я не центру, а узагальнююче для всіх сіл – Присиваська.  І не дарма, тоді ми вперше дізналися про історію сіл Присиваської ОТГ і причини вкрай обережної політики в питаннях локальних громад.

Як виявилось, поява сіл громади пов’язана з двома трагічними подіями:

1) депортацією до Туреччини російським царським урядом кримськотатарського населення з «материкових» Дніпровського  і Мелітопольського повітів Таврійської губернії в 1862-64 роках – на помсту «бусурманам» за поразку від їх одновірців у Східній (Кримській) війні, внаслідок чого знелюдили кримськотатарські аули Біюк і Кучук Чокраки, Тугарек і Джайни, розташовані на березі Сивашу в межах сучасної громади. Їх мешканці вирощували в напівкочовий спосіб верблюдів і коней, та навіть не намагались займатися рослинництвом, хоча аул Кучук Чокрак (малий Чокрак) стояв в усті річки Тамар, проте вона була скоріше майже цілорічно сухим руслом від джерела-копанки. Води вистачало напувати худобу, на не могло вистачити на полив.  

2) депортацією на південь України після придушення урядом польсько-білоруського повстання 1863 року, «неблагонадійного елементу» з Полісся, Волині і Підляшшя, передусім католиків і греко-католиків:  бідних (однодворних чи геть злиденних) шляхтичів, позбавлених дворянського звання та безземельних селян. Відправляли їх на заслання з сумнівною перспективою вижити в сухому спекотному кліматі без води. Тим не менше, вони вижили, а україномовні поліщуки асимілювали польсько- та білоруськомовних підляшуків.

Нові села виникли не на місці попередніх аулів, що сприяло певному збереженню засланими своєї історичної пам’яті:  зараз всі старожили вважають себе нащадками шляхти, демонструють, з деякою самоіронією,  характерний цьому прошарку гонор, і наділені відчутним місцевим патріотизмом, який втім найбільших значень набуває не стосовно цілої громади, а стосовно власного села. Остання хвиля переселення до громади також трагічна, і пов’язана з депортаціями: в селах громади уряд УРСР розмістив турків-месхетинців, депортованих сталінським режимом з Грузії, а наприкінці 80-х вигнаних місцевими корумпованими феодалами з місць заслання в Узбекистані. Як виявилось, здатністю до гордості і місцевого патріотизму, джигіти з Кавказу не поступаються шляхтичам з Полісся. І це попри те, що турецькомесхетинська меншість через релігійну відмінність асимілюється українцями дуже повільно, і в ній продовжують велику роль грати архаїчні традиції, такі як авторитет рішень і порад старших за віком членів  громади не лише в господарських, але й в шлюбних питаннях. І все ж, релігійно-побутові розбіжності не заважають двом етнічним громадам доволі послідовно бути патріотами тих сіл де вони живуть.

При аналізі бюджетних програм громади ми вперше звернули увагу на рівний розподіл бюджетних коштів між комунальними закладами різних сіл громади, незалежно від розміру закладу і чисельності населення сіл. Навіть думали, що посадовці спрощують звітність, показуючи середні значення.   Виявилось – ні, це свідома політика голови, схвалена депутатами: всім всього порівну, щоб ніхто не образився.

При втіленні програмно-цільового методу нам така політика здалася просто курйозом, тим більш дивним, що внаслідок неї різного розміру установи (школи, дитячі садки), отримуючи однакове фінансування, мали наприклад взимку різний температурний режим.

Наступний, після програмно-цільового методу, наш проєкт в Присиваській громаді відбувся з ініціативи керівництва самої громади, пов’язаної з завеликою, у всеукраїнському порівнянні, часткою видатків на середню освіту, і на одного учня зокрема, і полягав в розрахунку і напрацюванні рекомендацій з оптимізації системи середньої освіти. У підсумку обробки вхідних техніко-економічних даних підтвердилася гіпотеза проєкту – основою оптимізації є визначення опорної школи, з перереєстрацією інших як її філій, для підвищення мобільності учнів і педагогів, консервація чи перепрофілювання зайвих приміщень, в т.ч. реконструкція класних кімнат у вдвічі менші, а також аутсорсинг і централізація непедагогічних послуг: експлуатації котелень та харчування учнів. Якщо педагогічні результати давали право претендувати на статус опорної трьом з чотирьох шкіл громади, тобто усім школам І-ІІІ ступенів, то логістична складова оптимального підвозу учнів не залишала інших варіантів, крім Григорівки.

Для перевірки ставлення до ідеї зацікавлених осіб ми вперше провели в кожній школі громади круглі столи, з запрошенням педагогів, батьків і депутатів. Як не дивно, особисто зацікавлені у збереженні існуючої системи через ризик в іншому випадку скорочень штатів чи годин, педагоги (ті з них, хто не був депутатами) виявились найбільш стриманими і свідомими необхідності реформування галузі. Більш емоційними, хоча і не категорично, були батьки, багато хто з них висловлював стереотипне побоювання «якщо закриють школу, зникне і наше село» - але їх як зацікавлених в якісній освіті для своїх дітей, було неважко переконати, що незручність загалом недовгих переїздів шкільним автобусом з надлишком компенсується можливістю вивчати всі предмети у фахових вчителів, а не у непрофільних сумісників. І єдиною групою учасників, яку ні в чому не вдалося переконати, були місцеві депутати. «Опорна школа буде або у нас, або ніде!»; «не дозволимо возити наших дітей в Григорівку, там будуть бійки (батьки і вчителі загрозу бійок через місця проживання спростовували, але їх не чули). Один депутат винайшов навіть такий вбивчий аргумент: «наші діти там … потонуть» (в Григорівці є канал і ставок рекреаційного призначення, розбиті в руслі колишньої річки Тамер). У підсумку, проєкт поклали під сукно до кращих часів, там він лежить і досі, вже потребуючи певних корегувань.  

Тому, коли ми, експерти, дізналися про те, що депутати Присиваської сільської ради попереднього ще скликання, більшістю голосів відмовилися від державного фінансування на будівництво нової амбулаторії з квартирою для лікаря із до болі знайомими поясненнями: «або в нашому (кожний мав на увазі своє) селі, або ніде» - і це попри наявність сімейного лікаря, готового переїхати в громаду і укласти декларації, ми не були здивованими і за першої ж можливості запропонували громаді допомогу у вирішенні очевидного вже конфлікту між представницькими елітами різних населених пунктів всередині громади.

Аналіз нормативної бази громади породив гіпотезу: а чи депутати, що так полумяно і завзято відстоюють нібито інтереси своїх сіл, справді мають такі вказівки від своїх виборців? Чи є в них хоча б якийсь зворотній зв'язок? Справа в тім, що в громаді не існувало жодних документів, які б регламентували здійснення депутатами регулярного прийому виборців, регулярного звітування перед виборцями, а також механізма комунікації виконавчої гілки – Положення про порядок консультацій з громадськістю і плану таких консультацій. Знов польова робота, цього разку фокус-групи, та окремо круглий стіл з депутатами. Гіпотеза повністю підтвердилась: за незначним виключенням близьких депутатських родичів, ніхто з виборців після власне виборів, з депутатами не спілкувався, про те, що спілкуватися можна, не знали, як і про те, що ті зобов’язані за законом про свій статус, вести прийом і звітувати. Вже не стало дивиною і те, що всі без виключення учасники фокус-груп в усіх трьох периферійних селах громади, рішуче обурились звісткою про відмову від державного фінансування амбулаторії, попри те, що вона мала бути побудованою не в їх селі – хоча експерти свідомо подавали цю інформацію в «депутатській» коннотації: «ваше село хотіли залишити без амбулаторії, побудувавши її в Григорівці...». Про саму відмову ніхто не знав, рішення не набуло резонансу, і як пізніше виявилось, через те, що ті, хто його прийняв, також зовсім не були впевнені у правильності свого вчинку, і можливості ним гордитись. Але чомусь ті, хто прийняв рішення, депутати, були свято переконані, що виконують волю своїх виборців. Реакція учасників фокус-груп була цілком логічною. Найближча до громади діюча амбулаторія, з чиїми лікарями і уклали декларації мешканці, знаходиться в тоді ще районному центрі Чаплинці. На відстані 20 км від Григорівки і 36 км від крайнього села громади, Іванівки (всі села громади стоять на одній дорозі). Рейсовий автобус ходить двічі на добу. Всередині громади від Іванівки до Григорівки постійно курсує також робочий автобус ТОВ «Сиваська ВЕС», який крім будівельників, за символічну платню підвозить всіх охочих. Розміщення амбулаторії в Григоровці, окрім додаткових надходжень у бюджет від ПДФО, дало б мешканцям навіть найвіддаленішого села громади понад подвійну економію у відстані і часі, і ще більшу – у вартості подорожі і можливості пристосовуватись до роботи лікарів. Вже не кажучи про психологічну важливість усвідомлення, що є реально сімейний лікар, для якого пацієнти – то особисто знайомі односельці, а не цифра в звіті до Національної служби здоров’я, де діти вдвічі цінніші за пенсіонерів, а пенсіонери – вдвічі цінніші за громадян працездатного віку.

Більшість депутатів навіть після ознайомлення з результатами фокус-груп, і виявленням помилковості їх переконань у схваленні виборцями їх дій, рішуче заперечила свою вільну чи невільну закритість: «ми живемо в селі, нас усі знають, а хто не знає, той спитає. Ми ходимо по вулицях, працюємо на городах, кому треба, той знайде».  

Все це так, відповідали їм експерти, але більшості людей притаманні ввічливість і сором’язливість, тому вони не полізуть до депутата прямо на його город. Більш того, вони навіть не підуть в бік депутатового городу від свого будинку, не знаючи, чи депутат зараз на городі і може їх прийняти, чи може, зайнятий чимось важливим в надрах свого будинку? Тому регулярний щомісячний або частіший прийом і щорічне або частіше звітування необхідні. Крім того, це просто вимоги Закону про статус депутатів місцевих рад. Нарешті, прийом і звіт має здійснюватись не аби-де, а в загальнодоступному публічному місці, де виборець почуватиметься невимушено, і куди він може безбар’єрного потрапити. Тобто, в комунальних приміщеннях. Відтак, без спеціального регламентуючого документа, і сприяння на його підставі з боку виконавчих органів, депутат, навіть якщо захоче, не зможе вести повноцінний прийом і звітувати.

Зрештою, депутатів вдалося здається переконати. Експерти взяли на себе розробку проєктів Порядку регулярного прийому депутатами виборців і регулярного звітування депутатів перед виборцями. Документ був   завершений в березні 2020 року, і винесений на чергову сесію, яка мала відбутися наприкінці березня. Однак введення карантину через епідемію КОВІД-19, а згодом і реальні випадки захворювання в громаді, призвело до того, що в березні-серпні включно, відбулося лише дві сесії сільської ради, і обидві в режимі он-лайн, де розглядались лише зміни до бюджету. Під час цієї вимушеної перерви Причорноморський центр отримав продовження підтримки Міжнародного фонду «Відродження» на виконання проєкту, позаяк прийняття проєкту, а також доведення і повноцінне застосування іншого інструменту комунікації, Плану проведення консультацій з громадськістю, здавалося цілком реалістичним.

Аж у вересні 2020 перед черговою сесією  експертам вдалося представити депутатам сільської ради розроблений проєкт Порядку. Заразом експерти змогли  в режимі безпосереднього спілкування провести звичайну в рамках Ресурсного центру сприяння розвитку місцевої демократії запитану депутатами ради консультацію про порядок проведення виборів за новим Кодексом та нові повноваження сільських рад, старост, районів. Здавалося, все йде до загальної згоди прийняти документ: тим, хто не балотуватиметься, вже байдуже,  тим, хто балотуватиметься, попри додаткові обов’язки буде чим  козиряти перед виборцями, обіцяючи надалі повну взаємодію з ними. Аж раптом один з депутатів згадав, що «за свій мандат вони не одержують зарплати. І мало того, що безкоштовно мають ходити на сесію, так ще й відтепер доведеться по 8 годин на місяць висиджувати в школах чи старостатах, «куди все одно ніхто не прийде, бо якщо комусь щось треба – той їде чи йде до голови у виконком». Жодні аргументи переконати його, і як виявилось, ще кількох депутатів, внаслідок чого, щоб уникнути ненабирання проєктом рішення необхідної кількості голосів, воно не було включене до порядку денного останньої сесії попередньої каденції. Відповідне рішення було прийнято вже новим складом сільської ради на початку березня 2021 року, без зайвих дискусій і з повним розумінням важливості та необхідності документа. Більш того, частина новообраних депутатів, як і передбачали експерти Причорноморського центру,  використовувала проєкт рішення у своїх передвиборчих обіцянках, прямо пропонуючи виборцям подальшу регулярну комунікацію.

Що передбачено Порядком? Він складається з двох незалежних розділів, Прийом і Звітування. Окрім констатації законності обов’язків приймати і звітувати, заборони дискримінувати виборців шляхом недопущення чи цькування, зазначені докладні вимоги до локації місця прийому та звітування, приміщень, часу, порядок узгодження з балансоутримувачем і пріоритетність використання приміщення для потреб основної діяльності закладу/установи, анонсування та інформування, порядок спільного звітування, порядок розподілу часів прийому в разі, якщо на одне приміщення в один і той самий час претендують двоє чи більше депутатів. Також на депутатів у процесі прийому покладено обов’язок вивчення громадської думки з резонансних питань місцевого життя. Таке вивчення є інтерактивним інструментом – не лише депутат дізнається, що думають виборці з суперечливих тем, а й виборці дізнаються, які питання стоять перед радою (бо не всі схильні ґрунтовно вникати в оприлюднені на сайті проєкти рішень).

Розроблений експертами Причорноморського центру, окрім Присиваської громади, цей порядок поповнив доволі вже багату колекцію шаблонів нормативних документів територіальних громад.  

Другим, крім Порядку звітування-прийому, нормативним документом від Причорноморського центру Присиваській громаді, покликаним налагодити комунікацію з виборцями, передусім особисто сільського голови та посадових осіб виконавчих органів відповідної ради, є План консультацій з громадськістю. План було розроблено спільно експертами і посадовцями ради, причому в рамках роботи Ресурсного центру сприяння розвитку місцевої демократії передбачена участь експертів проєкту. Остаточна версія плану, затверджена у квітні цього року, містить публічні обговорення низки питань загальногромадського значення, таких як стихійні звалища та вирубання лісосмуг.    

Першою консультацією за участі експертів Причорноморського центру став запланований і проведений у травні круглий стіл з участю депутатів сільської ради на тему законодавчих змін у врегулюванні конфлікту інтересів. Ця тема вже кілька разів спричиняла непорозуміння всередині сесійної зали ще до набуття чинності законодавчими змінами, через різні точки зору на наявність чи відсутність у певних ситуаціях стану конфлікту інтересів. Але якщо до 18 березня 2021 року депутат чи сільський голова, який мав сумніви, міг нескладно перестрахуватись, заявивши, що конфлікт інтересів є, але він візьме участь в обговоренні і голосуванні, то відтоді заява спричиняє утримання і від участі в розгляді питання, і від голосування. Тому питання набуло гостроти. Експерти пояснили, що законом тепер передбачені практично однакові способи врегулювання для всіх колегіальних органів – а до них відносяться не лише рада, але й виконком, та постійні комісії. І для того, щоб в найрозповсюдженіших, «типових» випадках не сперечатись, їх варто прописати у власному Положенні про запобігання конфлікту інтересів. Шаблон якого експерти передали, а керівництво громади вирішило винести на затвердження сесією. Шаблон створений на підставі законодавства, у т.ч. створеної Національним агенством із запобігання корупції (НАЗК)  базі листів-розпоряджень із аналізом великої кількості типових випадків і висновків по них. Також, експерти роз’яснили з правової точки зору із посиланням на роз’яснення НАЗК всі конкретні конфліктні ситуації, накопичені з теми конфлікту інтересів у роботі ради нового скликання.

Візит експертів на круглий стіл був останнім в межах проєкту «Запобігання та врегулювання конфліктів в громадах шляхом залучення мешканців до вирішення місцевих проблем». Медики би сказали «пацієнта виписано з позитивним прогнозом». Дійсно, громада отримала інструменти, які при зародженні конфліктогенних ситуацій дозволять з одного боку емоції одиниць, хай і з мандатами, іноді несбалансовані холодним розрахунком, врівноважити колективним розумом широких верств, з іншого – підсилити голос депутатів, які відтепер можуть відстоювати свою точку зору, вишикуючи за спиною віртуальні сотні своїх виборців. Ну і звісно, спілкування і консультування в рамках Ресурсного центра залишиться, як воно не зникає вже кілька років.

Звісно, в селах не зникне дещо специфічне, насторожене, сприйняття сусідів всередині громади, побоювання, що їм дістанеться більше ресурсів. Справа не лише в походженні мешканців громади, але передусім в зростаючому багатстві – коли є що ділити, ділять набагато прискіпливіше.  І приймаючі любі рішення про розподіл ресурсів, їх як і зараз, завжди доведеться балансувати і врівноважувати, щоб ніхто не відчув себе пограбованою «колонією». Та крім розуму і хисту, громаді пощастило ще в дечому: вона має суттєво меншу за 10 тисяч кількість виборців, і  адекватний розподіл кількості мандатів між селами без відхилень від норм Виборчого кодексу. Виборці обрали кого хотіли, обранці представляють усі села, ніхто не домінує, потрібно домовлятись до загальної згоди. Єдиною альтернативою є сваритись і взаємно блокувати рішення, від чого в цьому проєкті і розроблено запобіжники. Третього варіанту, на превеликий жаль розповсюдженого, особливо після останніх місцевих виборів – домінування в раді представників адміністративного центру (або ще гірше – представників обласних організацій політичних партій, які переважно проживають в адміністративних центрах), в Присиваській громаді не буде.  

PS На круглому столі, вражені розумінням того, що відмова свого часу від оптимізації освітньої галузі, зараз, в умовах повноваження Обласної ради визначати якій школі бути ліцеєм, тобто надавати повну середню освіту, а якій – гімназією, призвела до цілком ймовірного неотримання ліцейського статусу усіма школами громади, депутати вирішили в літньо-осінній період цього року розглянути розроблений свого часу експертами Причорноморського проєкт оптимізації галузі, а експерти обіцяли в рамках роботи Ресурсного центру актуалізувати його, зокрема з допомогою свіжих даних оперативного і статистичного обліку громади.  Принаймні, присутніх депутатів і старост з усіх сіл, більше не лякає необхідність обрати лише одну школу, а решті стати філіями з невідворотньою перспективою лишитися дев’ятирічками.