А ви чули пісню "Барабан печалі", яку заспівали Артем Півоваров та Klavdia Petrivna?
Така пісня, що будеш ходити та годинами її наспівувати.
Так ось, слова до цієї пісні написав 19-річний поет-футурист Гео Шкурупій ще у 1922 році.
Я з цікавістю дивлюся відосики з Тік-Току, де наші молоді хлопці та дівчата одягаються за модою початку двадцятого сторіччя та читають модерну українську поезію тих років.
Захоплююче видовище: Леся Українка та поети двадцятих років звучать цікаво та по-сучасному. Й ця Леся Українка, не така, як в мої шкільні часи, й вона мені подобається. А поети двадцятих не виглядають провінціалами.
Й наші теперешні юнаки та дівчата на тих відео виглядають так, що немовби зійшли з фотокарток сторічної давнини. Часи змішалися.
Я назавжди запам'ятав як на початку 90-х років на якусь херсонську філологічну конференцію прийшла із доповіддю талановита викладачка з української філології Херсонського державного університету Наталія Чухонцева з купою книжок.
Й замість вступу почала ці книжки показувати. Там були автори двадцятих: Хвильовий, Семенко, Куліш та інші.
Наталія Дмитрівна говорила з болем в голосі: "ось, дивиться, ці книги лежать на полках будинку книги. Це скарби. Й їх ніхто не купує та не читає. Вони не цікаві сучасній молоді. Наше завдання зробити так, щоб молодь дізналася про ці скарби й почала читати свою літературу".
Пройшло тридцять років невтомної праці українських філологів. Змінилося два покоління. Й тепер молодь не просто читає вірші поетів двадцятих, вона їх захоплено співає.
Й, нарешті, через сто років відбулася зустріч молодих українських поетів двадцятих років двадцятого сторіччя та української молоді двадцятих років двадцять першого сторіччя.
Не все так безхмарно на небі під час цієї зустрічі. Але жвава розмова та зацікавленість є.
Тепер література двадцятих це не тільки портрети в шкільних кабінетах
