17 листопада 2016 року Конституційний Суд України розпочне розгляд справи за поданням 57 народних депутатів щодо відповідності Конституції України Закону “Про засади державної мовної політики”, так званого мовного закону Колесніченка-Ківалова.

Нагадаємо, що цей Закон було ухвалено Верховної Радою влітку 2012 року. Його головним наслідком для Херсонської області стало визнання російської мови регіональною на рівні області та усіх районів та міст обласного значення. Жодна інша мова національних меншин такого статусу не отримала, хоча на Херсонщині мешкають представники 115 національностей.

Серед національностей, що населяють нашу область, найбільша кількість – українці, які складають  більше 80% населення. Друга за чисельністю національність – росіяни. Вони в усіх адміністративних одиницях області за чисельністю є другими після українців. Їх кількість коливається від 23% у Новій Каховці та Генічеському районі до 4% у Нововоронцовському районі. Загалом, у десятку національних меншин, крім росіян, входять білоруси, татари та кримські татари, вірмени, молдовани, турки, роми, євреї, поляки та німці. Частина національних меншин проживає в області компактно. Це – татари та кримські татари, турки, курди деякі інші.

Характерним показником більшості національних меншин, що населяють Херсонщину,  є те, що представники цих меншин вважають своєю рідною російську мову. Таким чином, більшість національних меншин є русифікованими.  Наведемо кілька прикладів. За даними Загального перепису, 83% євреїв, 71% німців, 72% корейців , 74% греків вважають своєю рідною мовою російську. До речі, в минулому, євреї та німці мали свої національні адміністративно-територіальні райони на території Херсонщини. Видавалися їхньою рідною мовою газети, працювали школи, театри, велася офіційна документація тощо.

Все це демонструє те, що в Україні в цілому та Херсонщині зокрема, потрібно законодавство, що сприяло б розвитку та захисту мов  національних меншин, але захисту… від російської мови.

Тепер лише окремі національні товариства, за допомоги своїх національних держав,  опікуються проблемами своїх меншин. Так, в Херсоні діє потужна єврейська громада, є польське, німецьке, болгарське та деякі інші національні товариства.

Закон «Про засади державної мовної політики» визначає поняття «мовної групи», «мовної меншини», «регіональної мови» та «мови меншини» тощо й нібито направлений на захист мов національних меншин. Але цей «захист» є ілюзорним. У статті 7 цього Закону кількість мов меншин, які підпадають під дію закону, була штучно обмежена кількістю мов та кількістю носіїв цих мови на окремих територіях.  Було визначено усього вісімнадцять мов та 10% бар’єр. Хоча в окремих випадках дозволялося застосовувати ці норми закону й для меншин, які складають менше 10%, але за рішенням місцевих рад. До речі, це обмеження виправдовувалося посиланням на Європейську хартію мов меншин.  Але у тексті Закону України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин" згадуються, як такі, що потребують захисту тринадцять мов. Серед них невідомі «єврейська» та «грецька», хоча таких мов в природі не існує, бо є мови єврейського народу ідиш та іврит, та новогрецька мова. Це лише ілюструє рівень розуміння нашими законодавцями ситуації із мовами національних меншин в країні.

В результаті цих обмежень, всі мови меншин, які компактно проживають в окремих районах чи громадах нашої області, не підпадають під дію Закону «Про засади державної мовної політики». Всі – крім однієї – російської.

Татари та кримські татари, турки, молдовани, білоруси та деякі інші меншини, які в окремих громадах Херсонщини складають досить високий відсоток, не мали по цьому закону жодного шансу на захист своєї національної мови, бо всюди цих національностей або було менше 10%, або їхня мова, як у випадку із турками-месхетинцями, не підпадає під дію закону, або представники цієї меншини не мали достатньої кількості депутатів в місцевих радах громад чи районів, щоб пролобіювати рішення про визнання своєї мови регіональною*.

Таким чином, Закон «Про засади державної мовної політики» жодним чином не захистив жодної мови більшості національних меншин області – всіх, крім російської мови.  Але із російською мовою, фактично, все обійшлося досить формально. Не як з мовою, а як із політичним інструментом.

Відразу після ухвалення цього Закону у 2012 році відбувся так званий парад рішень про визнання російської мови – регіональною на рівні області, міст обласного значення та всіх районів. Всі депутати під тиском керівництва облдержадміністрації або за власним покликом партійної регіональної душі дружно голосували за надання російській окремого статусу.

Якщо подивитися на ці рішення з точки зору нашого часу, то вони фактично нічого не змінили у сфері застосування української та російської мов в нашій двомовній області: офіційною мовою документів залишилася українська. В містах обласного значення в побуті переважала російська мова, в сільській місцевості – українська мова. Керівництво області традиційно спілкувалося українською мовою. Факти використання російською мовою державними чиновниками часто викликали обурення у громадськості. Спроби русифікації офіційної сфери швидко припинилися, а після Революції Гідності й взагалі стали неможливими. 

Тобто цей Закон мав лише одномоментне політичне значення. Його поява перед парламентськими виборами 2012 року мала на меті лише отримання електоральних переваг, а у подальшій перспективі – консолідацію російськомовної спільноти та створення передумов для діяльності сепаратистів під час розгорнутої Російською Федерацією гібридної війни. До речі, на щастя, саме це завдання провалилося. Всі нації Херсонщині на початку російської агресії змогли консолідуватися навколо ідей української державності та протистояти тиску ворога та його спокусам створити на нашій території сепаратистські російські псевдодержавні утворення.

Таким чином, цей закон не досяг жодної своєї мети й повинен зазнати змін. Його необхідно реформувати таким чином, щоб він справді дозволяв сприяти розвитку національних меншин, захисту мов меншин, а не експансії однієї мови – Російської Федерації.

Що потрібно зробити? Звісно державна мовна політика у сфері підтримки національних меншин, повинна бути досить гнучкою та використовувати різні методи та ставити різні цілі. Дії повинні бути обумовлені реальними потребами, а не стандартним переліком: обов’язковість у використанні у офіційній, діловій, культурній сферах, обов’язкова двомовність та переклад усього на мову меншини тощо.

Іноді самі національні меншини не потребують усього цього переліку заходів. Наприклад, іноді громаді вистачить навчання рідною мовою за рахунок місцевого бюджету, або наявність чиновників, які б могли б спілкуватися на мові національної меншини. Або наявність перекладача, чи допомога у фінансуванні національних свят, друку книжок тощо.

Друге питання: кого й від кого потрібно захищати?  

Потрібно допомагати в першу чергу тим народам, які не мають своїх національних держав. Тобто, потрібно зняти обмеження для всіх меншин, які традиційно мешкають в Україні довгий час. Їх не повинно бути тринадцять або вісімнадцять, а стільки, скільки компактно проживало, наприклад, на момент оголошення незалежності у 1991 році. 

По-друге, не повинно бути жодних обмежень для носіїв мов національних меншин. Бажає національна громада відкрити школу або клас із навчанням на рідній мові, свою газету, відкрити свій театр, започаткувати свою церкву, – мають право.

Третє, необхідно ставити завдання для службовців місцевого самоврядування вивчати мови національних меншин на рівні своїх громад. Хочеш працювати в адміністрації в Генічеському районі? На першому етапі, при прийомі на роботу перевагою буде знання кримськотатарської.  А всі чиновники можуть претендувати на отримання надбавки за проходження мовного кримськотатарського курсу.

Що робити у випадку з обов’язковістю перекладів на регіональні мови та друк двома мовами офіційних документів, ведення діловодства кількома мовами тощо? Часто це є важкою та пустою працею, на яку не має ні ресурсів, ні потреби.

На мій погляд, діловодство в офіційній сфері повинно вестися виключно державною мовою. Необхідність друку мовою меншин важливих для населення офіційних матеріалів,  обов’язковості перекладу та друку офіційних документів двома мовами – це питання нехай вирішує сама національна громада. Можливо, у неї й не буде такої потреби.

Четверте, необхідно впроваджувати інтеграційні культурні заходи, де пропагувалися б мови національних меншин громад, підтримувати ініціативи відкриття мовних курсів для дорослих, пропагувати багатомовність, повагу до іншомовності тощо.

Що робити із російською мовою? Чи потребує вона додаткового захисту на державному чи місцевому рівнях? В першу чергу необхідно зрівняти статус цієї мови національної меншини з мовами інших національних меншин з деякими обмеженнями: жодного використання в офіційній сфері, бо російська мова є спорідненою із українською мовою. Звісно, чиновник повинен відповідати клієнту тією мовою меншини, якою до нього звернулися.  А все інше – на загальних підставах: вивчення в школі, вживання в культурній сфері на рівні з іншими мовами національних меншин. Обмеження в дискримінації тощо.

В будь-якому разі, діючий Закон потребує серйозного реформування, але не свого скасування, бо мови меншин таки потребують допомоги та захисту з боку держави та громади. Звісно, перед тим як буде прийнятий цей Закон, необхідно його широке и виважене обговорення.

Дементій Бєлий, політичний оглядач

16 листопада