ВИКЛИК? АМБІЦІЯ? УСПІХ?

ВИКЛИК

Херсонський театр зустрів новорічні свята прем’єрним салютом з «12 стільців» за радянськими класиками іронічної сатири Ільфом та Петровим. Ця прем’єра зібрала аншлаги, вистава про яку знали заздалегіть і яка була темою «топ-1» в зимньому культурному житті міста. 

            Театр кинув сам собі виклик, запросив до участі у спектаклі непрофесійних акторів, майже з вулиці, запропонувавши ролі в постановці на аукціоні. Ідея не нова («можно рукопись продать»), але новаторська за виконанням. 

Я нарахував декілька викликів, з якими зіткнувся Театр:

Багато непрофесійних акторів, але амбітних дилетантів на сцені – це загроза для якості вистави.

Дилетанти могли б виявитись талановитішими за основний состав, а це удар по авторитету трупи.

Люди, які не пов’язані корпоративними зв’язками з театром, заплативши гроші, могли б запросто зірвати показ вистави. 

При збереженні вистави в репертуарі театру неможливо зберегти стартовий склад учасників.

Результат розвіяв сумніви. «Клас» все ж таки б’є любительську гру. Театр став чарівником, який виконує бажання, надавши можливість успішним громадянам здійснити мрію, про яку співала ще Алла Пугачова «Я теперь стою на этой сцене».   Аншлаги, фінансовий успіх, відродження цікавості до театрального мистецтва, нові сімейні легенди, які будуть переказувати в родинах тих, кому пощастило вийти на професійну сцену – все це новорічна казка, яку Театр подарував своїм фанатам, фінансовим спонсорам і собі. А О.А. Книгу вже давно пора назвати театральним Котлером, а йому викладати театральний курс з «Маркетингу та успіху».

АМБІЦІЯ

Зазіхнувши на постановку роману «12 стільців», Театр поставив собі амбітну ціль створити на своїй сцені продукт, який зможе конкурувати з кінематографічними шедеврами Леоніда Гайдая чи Марка Захарова мовою оригіналу. В свій час, не читати і не цитувати «12 стільців» або «Золоте теля»– був моветон. Правда, такого слова не знали, а він був.

Поставити на сцені «12 стільців» та ще рекрутувати на здійснення цієї ідеї любителів – це побудувати на сцені «Вавілонську вежу», припуститись «зухвалої» амбіції.

Магія роману «12 стільців» для акторів полягає в тому, що короткі карикатурні ролі, які прописані в романі, дають можливість зробити собі акторську візитівку, як це сталося з влучними знахідками у Гайдая та Захарова. 

Скористалась цією нагодою народна артистка України Ружена Рубльова, яка створила образ огидної пластмасової примари мадам Петухової. Ці намальовані ліхтарі замість очей, не йдуть з моєї пам’яті. 

Збірний атеїстичний образ отця Федіра, не гірше за Михайла Пуговкіна,  створив заслужений артист України Євген Гамаюнов. «Спіймав» свою гру.

Заслуженій артистці України Теттяні Проворовій, відкинувши інтелект притаманний її амплуа, вдалось вжитись в шкіру мексиканського тушкана Еллочки-людожерки, фіфи та ідіотки, але якої привабливої та звабливої. 

 Заслужений артист України Сергій Михайловський спробував обережно додати Кісі Вороб'янінову трішки людської гідності, якої не вистачало в образах створених за версіями Гайдая та Захарова. 

Постать Остапа Бендера, якого зіграв заслужений артист України Руслан Вишнивецький, завжди легко можна було знайти на сцені. Його червоний шарф, як червона хустка Джулії Ламберт, на тлі домінуючого сірого кольору оформлення сцени та костюмів, притягував погляди. Руслан, як Гуллівер витягнув постановку, але ще не знайшов своєї гри, своєї власної родзинки. 

«Кіса, ви безнадійно застаріли. Ви не сприйнятливі до театрального ЕКСПЕРИМЕНТУ. Це пошук!... Ви знаєте, мені спектакль подобається.

- Серйозно?

- Ні, не все однаково добре, не все рівно, але є головне ...»

УСПІХ

Спектакль настільки хрестоматійно зроблений, що мабуть було б нудно, але режисеру Сергію Павлюку вдалось додати особисті знахідки, які додали індивідуальності та оригінальності виставі. 

Сцену засідання підпільного товариства «Меча та орала» взагалі вважаю вдалою та оригінальною знахідкою Театру та особисто режисера. 

Тут все зіграло в єдиному задумі. Сірий колір одягу, який підкреслював інтелектуальну безпорадність зібрання, а різний рівень кожного стільця в даній сцені це сатира на ієрархію в суспільстві, якої людство ніяк не позбудеться. І цей епізод, на мій погляд, це спектакль у спектаклі, який може претендувати на самостійне життя (хоча не дуже уявляю, як практично, це зробити).

Вже традиційним для театру стало паралельне використання екрану на сцені, без якого неможливо уявити вже багато зіграних спектаклів. Можливо помилки в текстах – це авторський задум, і в кого буде бажання знайти ці помилки, можуть повторно сходити на виставу.

Режисер не утримався від самоцитування, коли використав кордебалет в тому ж «гебістському» (НКВС) амплуа. 

Але час написання роману – це час розквіту НЕПа (Нова Економічна Політика) в СРСР. Корнєй Чуковський про цей час писав : «Дуже я втягнувся в це дивне життя і полюбив багато і багатьох, я помічав один у всіх вираз - щастя. Чоловіки щасливі, що на світі є карти, біги, вина та жінки, жінки з хтивими, п'яними обличчями прилипають грудьми до шибок на Кузнецькому, де шовк та діаманти... Красивого жіночого м'яса - цілі вагони на кожному кроці, - любов до речей та задоволень страшна. Усі живуть зоологією та фізіологією...". Тому вважаю, що доречнішим був все ж таки домінуючим кольором  оформлення сцени НЕ сірий, а танцювальні номера та костюми в декадентському стилі, які більше пасують тій епосі. 

А епілог, остання крапка в виставі – це фото старого та нового будинку культури, який був побудований на гроші від скарбу, знайденого в 12-му стільці. Фото старого та нового Херсонського Театру.

Вважаю постановку «12 стільців» на сцені Херсонського Театру ім. Куліша – театральним проривом в новому напрямку де глядач та Театр стають ще ближчими один до одного. 

Арт-аналітик Юрій Житняк.