незалежний спостерігач

65% українців вважають нашу Перемогу дуже ймовірною, – результати соцдослідження


Українці вірять в в ЗСУ (63%), сім’ю, родичів та близьких (49%), щоденну працю (27%) та в Бога (21%). Віри у державу та у суспільство в українців менше - лише 12% і 8% відповідно. Ці результати показало опитування, яке було проведено на замовлення Національної платформи стійкості та згуртованості весною цього року.
Про ці та інші відомості йдеться в матеріалі, який ми оприлюднили на нашому сайті.
Детальніше

Дементій Бєлий,
редактор "Політичної Херсонщини",
політолог

Барабани радості або кілька слів про українське відродження

Я назавжди запам'ятав як на початку 90-х років на якусь херсонську філологічну конференцію прийшла із доповіддю талановита викладачка з української філології Херсонського державного університету Наталія Чухонцева з купою книжок. Й замість вступу почала ці ...
Детальніше
Політична Херсонщина » Суспільство » Берислав: історія стійкості, людяності та звитяги простого громадянина

Берислав: історія стійкості, людяності та звитяги простого громадянина

Окупанти викинули його в полі після п’яти діб катування на підвалі. Вивезли  посеред ночі та залишили серед замінованих виноградників. Де знаходиться  Берислав, де його дім і куди йому треба йти -  чоловік  зорієнтувався по зірках та по контурах Каховської ГЕС вдалині. Але ж все навкруги заміновано…  Раптом  прямо перед ним з лісопосадки вискочив дикий хижак, що живе в цих степах - єнотоподібний собака. Це рідний дім цієї тварини! Хижак, здавалося, зазирнув чоловікові прямо у вічі, а потім, ніби запрошуючи за собою, розвернувся і пішов крізь заміновані виноградники у бік Берислава. Чоловік рушив за звіром слід у слід… Цей  хижак, ця дика тварина - провела його між мінами та  врятувала від  окупантів.


Олег Дядюн розповів нам свою історію, довіривши й найстрашніші спогади,  і найщасливіші почуття, розповідаючи про порятунок. Навіть у найтемніші часи завжди знаходяться ті люди, хто готовий боротися. Один з таких — Олег Дядюн. Людина, яка пережила жахіття російської окупації, катування та нелюдські умови російського полону. Проте, Олег зберіг свою віру і любов - і до України, і до маленької батьківщини Берислава. Історія Олега - це  історія незламності та непереможності українського народу.

 До і після

“Я тричі був депутатом Бериславської міської ради, двічі - головою бюджетної комісії, завжди  представляв не великі парламентські партії, а маленькі - українські, національні. У 2020 році  я створив  підприємство, ми підписали Угоди з сільськими громадами біля Берислава, щоб проводити там різні фестивалі, - розповідає Олег Дядюн. - Також ми привозили нове, краще обладнання для шкільної системи харчування, для сільських паспортних столів. Але окупанти все це розграбували, все вкрали та вивезли до своїх жебрацьких російських поселень”.

Майже напередодні повномасштабного вторгнення, а саме 22 лютого 2022 року, Олег  організував робочу зустріч сільської ради з представниками Європейського банку реконструкції та розвитку. На цій зустрічі домовились розпочати реконструкцію водовідведення у двох селах Бериславського району. І підписали відповідну Угоду! 

“Але 24 лютого приблизно о п’ятій годині ранку моя доросла донька і двоє маленьких онуків прокинулись від вибухів у Каховці, - згадує Олег. - Наша квартира знаходиться у п’ятиповерховому будинку, прямо на березі Дніпра. І Каховську ГЕС у нас видно прямо з вікна. Я включив телебачення (у мене працювала супутникова тарілка) і побачив виступ путіна про початок його так званої СВО по «звільненню» України. Я зрозумів, що почалася війна”.

Початок війни та життя під окупацією

О шостій ранку Олег, як і багато хто з чоловіків, вже були біля дверей місцевого ТЦК. Туди прийшли десятки чоловіків, котрі пройшли АТО і готові одразу були мобілізуватися для захисту свого міста. 

“Але там нікого не було з місцевої влади, – згадує Олег. - Мій знайомий військком сказав, що у нього на весь військкомат є лише один пістолет і один автомат. І ніхто не знав, що робити далі. Ніхто не отримав ніяких наказів від військового керівництва чи від обласної влади. Тобто ніяких “вводних” не було. Тому ми домовились зібратись ще раз пізніше”

За словами Олега десь близько 11.00 прийшло розпорядження з Херсону про те, що всі, хто міг воювати, мали негайно прибути до обласного центру. 

“Але треба ж було щось організовувати й на місцях. Будівля РДА була зачиненою. Я вперше в житті побачив, що таке безвладдя… - розповідає Олег. - З балкона власної квартири я побачив гвинтокрили, які літали над Каховської ГЕС, яка вже була захоплена. І всього лише через 6 годин від початку повномасштабної війни! Товариш зателефонував з Чаплинки – вона теж вже була повністю оточена”.

25 лютого почалися бої в районі блокпоста в Шиловій балці. Але це місце в низині, і наших захисників добре бачили окупанти. А тому використовували авіацію та постійно бомбили…

Вже 25-26 лютого в Берислав зайшла військова техніка росіян – танки та системи “Град”.  

“Вони стали на позиції прямо між житловими будинками й приготувались для ведення вогню, розвернувши стволи в той бік, де були ЗСУ, - розповідає Олег. - Наші бабусі вийшли у двори, влаштували ґвалт і намагалися вигнати танки та “Гради”, доводячи окупантам, що вони не мають права стріляти з дитячих майданчиків у дворах. Але росіяни, як навіжені, повторювали одне й те ж, - що приїхали захищати та визволяти нас. Тобто вже 25 лютого на всіх виїздах з Берислава були поставлені російські блокпости, які нікого не впускали й не випускали. До Херсону вже ніяк не можна було дістатися.”

Так з 25 лютого і почалася окупація. Загарбники відключили будь-яке українське телебачення, але завдяки своїй супутниковій антені Олег міг дивитись всі правдиві новини та розповідати про них іншим.  

У людей почалася паніка щодо можливого голоду, тому за декілька днів в магазинах розкупили всі продукти, а в банкоматах зняли всі гроші. 

“Наприкінці березня, коли запаси харчів у кожній родині закінчувались, стало зрозуміло, що  харчова блокада буде дуже жорсткою, - згадує Олег той період. - Від голоду Берислав врятували… роми! Вони перші якимось чином змогли завезти харчі в місто, та продавали їх. І ціни були нормальні”.

8 березня Олег з товаришами зібрали людей на бериславському центральному Майдані. З українськими прапорами вони прийшли на мітинг з плакатами та гаслами: «Берислав – це Україна, Херсонщина – це Україна».

“А мер міста в цей час горлав на мене телефоном, мовляв, я провокую росіян на жорсткі дії, вимагав розійтися, каже Олег. - Але ми провели мітинг, хоч нас було і небагато, приблизно 50 осіб”.

Ось що написала жителька Берислава про цей мітинг в той же день на своїй сторінці у соцмережах: Олена Таран 8 березня 2022 р.  «Берислав - це Україна! 8 березня 2022 року. Прямо зараз. В Бериславі на центральній площі відбувається мітинг під загальним закликом "Берислав - це Україна". Зібралися люди із прапорами та саморобними плакатами. Учасники акції поклали квіти біля постаменту з державним прапором. Співали гімн. Містяни скандували, що Берислав - це Україна, лунали заклики щодо російського корабля та російських солдатів та напрямку, куди їм треба йти (нагадаю, - нах@й). Наступного разу бериславці збираються 11 березня. В цей день традиційно  відзначається день визволення міста від фашистських загарбників. Й люди будуть вимагати, щоб російські фашисти забиралися з України геть».

Олег зі зневагою згадує, що були в Бериславі й ті, хто радо прийняв окупантів – їм подобалась “жорстка рука”, сила, зброя. Щоправда, таких людей було дуже небагато. 

“Але понад усе мене вразило 9 травня. В цей день я пішов подивитись, як окупанти святкуватимусь цей день, і остовпенів: один мій старий товариш біг до росіян, хапав  російський прапор і махав ним, - згадує Олег. - Серед “побєдобєсів” з триколорами та “колорадськими” стрічками були також і деякі місцеві Бериславські депутати, активісти та лідери деяких НУО, наприклад, «Відродження Берислава». На жаль, знайшлися деякі бажаючи зайняти керівні посади в  новій окупаційній росадміністрації. Наприклад, директор Бериславського педучилища. Деякі з цих колаборантів ще досі залишаються в Україні. Не розумію, чому СБУ не цікавиться цими персонажами”.

Мені треба було рятувати жінку, доньку та маленьких онуків

У квітні 2022 року почалися сильні бої в районі Давидового Броду. Одного разу, побачивши як під час вибухів діти лякаються та ховаються під стіл, Олег домовився про оренду автобуса для евакуації. Звісно, - лише для жінок та дітей. Окупанти дозволили виїзд дітей та жінок з Берислава через Давидів Брід на вільну Україну. Якщо в автобусі траплявся хоча б один чоловік старшого віку, - його довго обшукували та допитували, і могли весь автобус просто не пропустити. 

13 квітня ми з товаришами відправили своїх жінок та дітей на підконтрольну Україні територію. Спочатку до Кривого Рогу, потім потягом – до Львова. А потім мої рідні виїхали до знайомих в Італію. І я трохи заспокоївся”, - згадує Олег.

В червні інформаційна блокада в окупованому Бериславі була особливо страшною: пропав інтернет, телефони не працювали, українські радіо та телебачення відключені, ніякої інформації з вільної України. А окупанти всіма засобами поширювали інформацію, що вони вже взяли Київ. І тут знову врятувала «тарілка»: Олег знав правду і передавав її методом “сарафанного радіо”.  

 “Війна для мене стала справжнім шоком. Я не міг повірити у таку війну у XXI столітті, але для мене було важливим зрозуміти, чи не трапиться знову так, як з Кримом. Ну тобто коли не було військової команди його захищати, - зізнається Олег. - Ще тоді мене вразило, що один полковник зі своїм полком кинув зброю і “гордо” вийшов з Криму. І це замість того, щоб захищати свою землю. Навіщо тоді потрібна така армія? І коли я вже в перший день  війни побачив, як наша армія воює, я зрозумів, що Україна буде захищатися, що її не зламати, і це вже була наша перемога. Але я тоді ще не повністю розумів, наскільки “кремлівський фюрер” божевільний і що він зупинятися не збирається”.

Із квітня по червень Берислав перетворився на такий собі логістичний центр для виїзду на вільну Україну. За добу Олег разом з активістами приймали 6-7 тисяч біженців з різних окупованих територій. Чоловік мав дві квартири, в яких жили по декілька днів майбутні ВПО, доки чекали дозволу від окупантів на виїзд. Але вже в червні після артилерійського обстрілу росіянами колони біженців в Давидовому Броді, після того, як окупанти підірвали мости  – все скінчилося. І ця дорога “на волю” - обірвалася.

На підвал

На початку липня,  приблизно о 7 ранку чоловік прокинувся від того, що хтось з гуркотом відчинив двері його квартири.  “Прямо з ліжка виходжу в коридор – а там стоять російські військові. Зі щитами, в касках, з автоматами і у бронежилетах. Це вони так хоробро прийшли мене арештовувати! А я до них вийшов в одних трусах, - сміючись розповідає Олег. - Одним словом, вони мене роздягли повністю, шукали “нацистські” татуювання. Не знайшли і почали обшук житла. Це було як в старих радянських фільмах про обшуки, які проводили гестапівці або НКВДисти. Забрали всі телефони - і старий телефон моєї дружини, і мій. Забрали два планшети онуків, знайшли планшет дружини і почали випитувати його пароль. А я його просто не знав, принципово, бо це особистий простір моєї дружини. І це найбільше обурило російських окупантів. Вони цього не розуміли, бо, напевно, живуть за правилами дикого середньовічного московитського “домострою”. Вони були такі розлючені, що розбили той планшет у мене на голові. В прямому сенсі. Але це був лише початок. Далі я вперше в житті відчув на собі, як діє електрошокер. Я навіть не зрозумів, яким чином опинився на підлозі, майже знесилений. А мародери тим часом грабували: всі кошти, що були в домі, всі прикраси дружини та доньки, все, що їм сподобалось, просто забрали собі. Просто грабували. Але потім мені сусіди розповідали, що на другий день після мого арешту вони приходили знову і довикрали те, що не змогли винести при арешті. На другий день вони забрали навіть наш одяг. Голодранці, що тут скажеш”.

Під час обшуку окупанти сильно побили Олега, але, перед виходом з квартири, змусили змити кров та одягнутись. “Біля під’їзду стояв БТР і КамАЗ, мені зав’язали очі і повезли кудись в район Північно-Кримського каналу, там у них знаходилась підпільна катівня”, - згадує Олег.

За його словами, на відміну від поліції, в якій керували поліцейські, зокрема і з числа колаборантів, у катівні допитами керували прибулі ФСБшники. 

Привезли мене і одразу кинули в камеру розміром два на два метри. Камерою слугувала комора в колишній водонасосній станції, - продовжує розповідь Олег. - Там вже перебував один чоловік. Він колишній в’язень, його кличка – Картина, бо все тіло було в татуюваннях. На загал він відсидів у в’язниці 22 роки. А до моєї появи, в цій камері “на підвалі” він вже просидів 31 день. Одразу попередив, що у нього туберкульоз, але у закритій формі. Я був вражений його ставленням до мене: він бачив, що я весь побитий, а в камері був лише один матрац і одні нари – і цей в’язень віддав мені свій матрац та допоміг лягти, бо я сам вже не міг цього зробити. Отакі дива життя… Один наш зек виявився більш людяним, ніж всі російські почвари”.

Як розповів Олег, коли він сидів в одній камері з Картиною, в сусідній камері сидів теж зек, його кличка була Гітлер, тому що в нього на грудях було тату з портретом Гітлера. Тих зеків вже не били, навіть почали більше годувати. Як з’ясувалося потім, це окупанти робили для того, щоб вигляд у цих бранців був кращим. Адже мали приїхати російські так звані журналісти знімати чергове “правдиве” відео. А ці два зеки мали стати на камеру, як “офіцери СБУ”, яких “відважні ФСБшники” затримали нібито при спробі підготувати терористичний акт проти “освободітєлєй”. 

“Навіщо показувати таку сміхотворну брехню - ніби у наших СБУшників все тіло в татуюваннях, як у Картини та ще й портрет Гітлера - я не розумію”, - з посмішкою каже Олег.  

Чоловік розповідає, що його росіяни били в основному по нирках та по ногах. По обличчю не били, щоб було не видно наслідків. 

“Я дізнався про їхню систему. Щодня о шостій вечора вони виходили “на полювання”, а пізно вночі поверталися з новими бранцями. Привозили, як вони самі казали, в основному ніби коригувальників вогню. Мене, до речі, теж взяли як коригувальника, і не простого, а очільника групи, - розповідає Олег. - А коли при обшуку в моїй квартирі знайшли український прапор та прапор партії УКРОП, то намагалися мені “пояснити”, що держави Україна більше не існує”.

Як розповідає Олег, далі лише тривали тортури. На допити у підвал вели лише з зав’язаними очима. Там били електрострумом, попередньо обв’язавши мокрими ганчірками руки та причепивши до них електроди. “Одного разу я сказав, що у мене хворе серце, і що краще нехай вони мене просто пристрелять. Але вони знову вдарили електрострумом. Щоправда лише два рази.  Одного разу так сильно вдарили по обличчю, що вибили зуб. Як я потім дізнався, для мене вони вигадали інше катування”, - згадує той період Олег.  

За словам чоловіка, на допиті його поставили навколішки, питали, чи знає він ветеранів АТО та співробітників СБУ, кому він передавав відомості про угрупування російських військ. І кожне питання супроводжувалось сильними ударами по тілу, зокрема дуже болісними ударами по нирках. 

“А потім вивели мене у двір… Я почув клацання затвору та заряджання зброї. Вистрілили біля правого вуха, вистрілили біля лівого… А потім приклали ствол до потилиці і сказали, що оця куля буде точно моя… Проте я вже не сильно й хвилювався, чесно скажу…” - задумливо розповідає Олег.

 На наступний день, як розповідає Олег, привезли якогось чоловіка з села Козацьке. Його забрали на допит, Олег чув, як гуде трансформатор. Це означало, що того бранця били струмом.  “Спочатку той чоловік страшно кричав від болю, а потім все стихло. Було лише чутно метушню окупантів. А потім хтось з них крикнув: «Вивезіть його швидше!» Я думаю, що його закатували до смерті. Бо всіх бранців після допитів повертали в камери, а його не повернули, і більше ми про нього нічого не чули…”, - ділиться спогадами Олег.

Також окупанти почали змушувати Олега записати якесь відеозвернення. Але мужній чоловік відмовлявся. І чим хоробріше звучали слова відмови чоловіка, тим сильніше його били. А невдовзі до них у камеру посадили третього бранця. Це був доволі молодий хлопець, якого “зламали” допитами.

“Вони водили його з собою на облави, а потім, коли кинули до нас, він кричав: «Ви ж обіцяли мене відпустити!» Йому відповіли: «Ну, сдашь еще пару человек – і тогда отпустим», - каже Олег.

Про те, в яких побутових умовах окупанти утримували бранців у катівні, Олег згадує з болем. За його словами перші два дні їсти йому взагалі не давали. А потім дали одну пляшку води та банку сардин на весь день. До вбиральні надвір виводили лише раз на два дні. В якийсь із днів принесли макарони з дрібкою підсмаженої моркви. А на вечерю дали дешеве печиво.

“Згодом ми дізналися, що окупанти взяли у полон 4 десантників ЗСУ. І для їхнього утримання потрібні були камери. Тому нас “пересортували”, - продовжує спогади Олег. - Мій сусід Картина встиг мені при цьому повідомити своє справжнє ім’я, бо він був впевнений, що мене відпустять, тому що я ні в чому не зізнавався”. Цей чоловік виявився порядною людиною. І він дуже допоміг мені, поділившись своїм тюремним досвідом про те, як можна пристосуватися до існування в камері”.

Як згадує Олег, коли вони чули вибухи і розуміли, що то українська армія обстрілювала Каховку, вони молилися, щоб хоч один снаряд поцілив в їхню катівню.  

На шостий день ув’язнення чоловіка вивели з зав’язаними очима і дали команду “к расстрєлу”. Знову і знову російські кати перезаряджали автомати і реготали. А Олег протягом 3 години стояв біля розстрільної стіни під їх охороною. 

“А потім вийшов якийсь їхній начальник і повідомив, що мене “милують” і відпускають, але я не повинен виїздити з Берислава та зобов’язаний щодня ходити до них і відмічатися. А ще пообіцяв, що мені виплачуватимуть по 10 тисяч рублів за кожного проукраїнського лідера, якого я “здам”, - пригадує Олег.

Нове народження і інше життя

За словами Олега, він уявлення не мав, куди його везли в автівці, зав’язавши перед цим очі. Його викинули з машини і сказали йти додому по трасі, до якої треба було дістатися через село та поля.

“Я знав, що траса була замінована і на трасі стріляли без попередження. Вони поїхали, а я залишився сам. Зорі та місяць вийшли на небо. Я зорієнтувався та вирішив рухатися через виноградники та посадку, але ж вони були теж  були заміновані… Я стояв і  не знав, що робити… - згадує ті хвилини свого звільнення Олег. - І тут я вперше наживо побачив єнотоподібного собаку.  Я знав, що такі хижаки живуть в наших степах, але ніколи раніше не зустрічав. Хижак не нападав на мене, він просто йшов попереду, і, начебто, вів мене через заміновані виноградники та розтяжки. Наш спільний шлях тривав понад годину”.

Хижак вивів Олега крізь мінні поля до окраїн Берислава, це було близько опівночі. Тепер треба було пройти непомітним крізь все місто і дістатися додому. Чоловік йшов дворами, знаючи в своєму рідному Бериславі кожен закуток. А коли дістався домівки, то побачив, що двері в його квартирі відчинені, все розграбоване та розтрощене…

На наступний день зранку товариш запропонував Олегові вивезти його через Антонівський міст.

“Мене заховали в кузові за ящиками з виноградом, згори прикидали старим одягом. Так ми доїхали до Мелітополя, де пересіли в легковий автомобіль, взявши з собою жінку з дитиною, - згадує Олег. - На блок-посту якийсь кавказець кричав мені: «Ти хочєш на Украіну? Зачем?» А трохи далі нас зупинили вже військові з “ДНР”... Захлинаючись від ненависті,  один з них кричав: «Ви сволочі! Ви думаєте, ви там надолго? Ми через недєлю уже будем в Запорожьє!» І при цьому він на нас націлив автомат, і нам тікати нікуди.. Дитина в нашій машині перелякалася, розплакалася… Але вже самі росівяни не витримали лементу того недоумка і відвели його подалі. Зрештою, ми виїхали на перехід і там нам довелося чекати 6 ночей і 7 днів, доки нарешті вдалося виїхати на територію вільної України. Мої сусіди по будинку потім мені розповідали, що наступного дня після того, як я виїхав, окупанти знов приходили до мене додому - шукали мене”.

В Запоріжжі Олег одразу пішов до СБУ та розповів там про все, що з ним трапилось. За його словами, - це було приємне спілкування з розумними, грамотними та інтелігентними людьми. Згодом він переїхав до Києва, де півроку жив у сестри та лікувався - відбиті нирки треба було довести до ладу. 

А потім переїхав в Одесу, де почав знову працювати з рідними сільськими громадами Бериславського району, допомагати в планах відновлення заради майбутнього відродження України.  

“Але цей полон… Цей підвал… Ці імітовані розстріли біля стіни… Ці наставлені на мене автомати…  З цим, виявляється, можна жити. Коли є, заради чого. Ось така от історія”, - задумливо каже Олег.

Історія Олега Дядюна, яку він нам розповів,  — це лише один приклад мужності та стійкості українців. Тих, хто бореться за свою свободу. Розповідаючи правду про злочини окупантів і підтримуючи тих, хто на передовій, ми повинні донести всю правду до Міжнародного суду.  Це історія про те, як одна людина може протистояти системі, яка прагне знищити її ідентичність і волю. Це нагадування про те, що справжня сила українського народу криється в його незламному дусі і готовності боротися за правду і справедливість. Українці показують світу, що навіть в умовах найбільшого тиску вони не відступають і не здаються. Це героїзм простих людей, які демонструють народження нації. Правду про злочини російської влади та всієї  їхньої держави мають почути у світі. А докази і свідчення про всі злочини, разом зі злочинцями мають бути доправлені до суду та покарані.

Галина Бахматова

Наше відео

Про нас

"Политическая Херсонщина" создана в июне 2000 года коллективом единомышленников, активистов Комитета избирателей Украины. За годы работы, наш сайт неоднократно менял дизайн, но главным в нем оставалось желание честно освещать общественные, политические и культурные события нашей области, отображая все точки зрения, которые присутствуют в нашем обществе.

Связаться с нами можно по адресу:
Херсон, Приднепровский спуск, 1, оф. 8,
телефоны (0552) 34-44-26, (066) 100 8191 
E-mail: polit.kherson@gmail.com

Редактор сайта Дементий Белый

розроблено - photografica