Від редакції:Знайти цього автора — завдання майже неможливе. Письменник, чиє справжнє ім'я залишається інкогніто, працює під псевдонімом Орхан Байрак (Orhan Bayrak) і принципово уникає публічності, інтерв'ю та гучних презентацій. Його роман «Шлях мертвих» сьогодні існує лише у вигляді кількох чорнових, сигнальних примірників, які розійшлися серед вузького кола людей, дотичних до спротиву на Півдні та в Криму.
Проте ті одиниці, хто встиг прочитати текст, говорять про нього як про одну з перших глибоких спроб осмислити нашу війну зсередини через художню літературу. Це містична, болюча і неймовірно масштабна історія, де війна, окупація Херсона і елементи містики переплітається з кримськотатарськими легендами та прадавніми таємницями південного степу. І все це зацементовано неймовірною любов’ю до рідного краю.
Нам вдалося зв'язатися з автором через особисті контакти, хоч це було не просто, адже він не дає публічних інтерв’ю. Орхан погодився лише на одну розмову. Першу і, ймовірно, останню перед тим, як рукопис (можливо) знайде свого масового видавця. Ми говорили про те, як народжуються «Казкарі», чому мовчать видавництва і що насправді шукають герої на «Шляху мертвих».
— Пане Орхане, ваш роман починається дуже несподівано. Читач готується до жорсткого військового трилера про окупацію та війну, а натомість перші сторінки — це пронизливо ніжна сцена: матір розповідає п'ятирічному Халілу кримськотатарські народні легенди. Чому ви вирішили відкрити цю важку історію саме так?
Орхан Байрак: Тому що війна зриває з нас усе наносне, поверхневе, зайве, залишаючи лише те, що було закладено в самому дитинстві. Багатьом із нас матері читали казки, але мало хто розуміє, що саме так передається генетичний код народу. Коли матір нашіптує маленькому Халілу народні історії, це не просто так, щоб дитина заснула — це вікова традиція, шифр, ДНК народу, який століттями намагалися стерти.
Коли він виросте і візьме до рук зброю, саме ці материнські слова стануть його внутрішнім стрижнем. Така сама історія з українцями Ольгою та Миколою: у них цю ДНК неможливо відібрати на допитах, її неможливо розбомбити, а Микола це ще збірний образ кількох людей, уособлення справедливості і відданості. Невипадково пізніше, вже на фронті, Халіл отримає позивний «Казкар». Він несе в собі цей міф, цю пам'ять. Це точка відліку всього роману, яка проходить червоною ниттю через всі частини роману: ми боремося не лише за території, ми боремося за право передати цей код своїм дітям.
— Війна змушує нас по-новому дивитися на власне минуле. Історія Півдня України, миттєва окупація Херсона та трагедія Криму — це рани, які досі кровоточать. Ваш роман поєднує дуже жорстку реальність з елементами фентезі, містики та глибокими мандрівками в минуле, зокрема до Тягинської фортеці. Чому такий жанровий мікс? Чи не простіше було б написати суто документальну прозу?
О.Б.: Документалістики зараз багато, і вона життєво необхідна. Але художня література, особливо з елементами містики, дозволяє зазирнути глибше — туди, куди не дістають камери журналістів. Коли російські снаряди вщент руйнують твій дім, ти раптом розумієш дуже страшну річ: фізичний світ неймовірно крихкий. Стіни падають, речі згоряють, а місцеві мародери закінчують справу. Єдине, що неможливо окупувати, розбомбити чи вкрасти — це наші спогади, свідомість, пам’ять.
Мої герої, Микола та Халіл, шукають відповіді не лише в сучасності, а й у минулому. Артефакти та мандрівки в часі у романі — це метафора нашого прагнення зберегти своє коріння і повернути те, що у нас намагаються вкрасти. «Шлях мертвих» — це історія про те, що минуле ніколи не вмирає остаточно, якщо є кому його пам'ятати. Саме тому, в романі потужна лінія Савура – козака характерника, який несе цю пам’ять крізь століття, і Микола як сучасний, я би сказав поєтичний, прообраз цього хранителя. Але якого війна, на тлі всіх випробувань, які випали на його долю, перетворила на солдата-машину.
А щодо міксу стилів, то це окрема історія. На початку роботи над романом задум був дещо іншим. Це мала бути містична історія про Тягинь. Я хотів показати, яка насправді красива і чарівна природа степу Херсонщини, адже саме звідси починається вільний козацький дух. Але оскільки роман писався кілька років, а війна вийшла на зовсім інший масштаб, я вирішив об’єднати те, що здавалося неможливим поєднати. Чи вийшло це? Вирішувати читачу.
— До речі, про читачів і природу. Нещодавно один із перших ваших читачів, Сергій Мокренюк, написав у своєму відгуку: «Такого опису кримського повітря, запаху українського степу я ніколи не читав... Деякі абзаци я перечитував лише для того, щоб знову і знову зігрітися, знову і знову опинитися дома». Але при цьому він додав, що ви скоротили ці описи природи, хоча він просив їх залишити. Чому ви безжально різали те, що так вражає?
О.Б.: (Посміхається) Для мене як для автора чути такі слова — це найвища нагорода. Пану Сергію, окрема подяка, він один з тих, хто надав критично важливі коментарі, і деякі з його зауважень, я пізніше втілив в новому тексті. А стосовно опису природи…, мета була саме такою: щоб людина, яка втратила дім, або вільний доступ до Херсонського степу, читаючи ці рядки, могла фізично відчути солоний вітер Криму, оту неймовірну літню спеку, яка буває лише на півдні, або той терпкий запах полину в херсонському степу. Чому скоротив? Бо «Шлях мертвих» — це динамічна історія, яка тримає в напрузі. Екшен і сюжет вимагають свого темпу, і я не хотів, щоб роман перетворився виключно на пейзажні замальовки, які до речі, багатьом не подобаються. І ці описи зустрічаються лише на початку роману, там де історія тече повільно, де вона ще не набрала темп. Потрібно було залишити рівно стільки простору для природи, щоб вона стала повноцінним героєм роману. І вона зараз там, на мою думку, і є як окремий і повноцінний герой. Без цього історія би не була такою тактильною.
— Херсон та область у вашому романі дійсно відчуваються як живі персонажі. Микола, історик та офіцер ССО, несе в собі весь біль цього краю. Як вам вдалося передати цю атмосферу окупованого, але нескореного Півдня, і зокрема дух спротиву, який уособлює «Жовта Стрічка»?
О.Б.: Для мене було критично важливо показати справжню Херсонщину — не ту, що в сухих зведеннях новин, а ту, що пульсує зсередини. Це край вітрів, палючого сонця і неймовірно сильних людей. Ольга — дружина Миколи — це збірний образ тієї тихої, але сталевої мужності, яку проявили містяни під час окупації. Особливо на її початку, маю на увазі події березня 2022 року. Рух «Жовта стрічка» довів, що зброя — це не тільки те, що стріляє. Зброєю може бути звичайна фарба, стрічки на деревах та незламна віра людей у справедливість. А через образ Миколи я хотів показати ту глибоку, всепоглинаючу любов до своєї землі, за яку люди готові віддати найцінніше.
— «Казкар» - це Халіл та херсонець - Микола з позивним «Історик». Кримський татарин та українець. Їхній тандем відчувається як щось абсолютно монолітне...
О.Б.: Це констатація того, ким ми стали. Спільний біль і спільні цілі остаточно зшили наші народи. У книзі ці двоє проходять крізь пекло, бо їхнє коріння сплетене в одній землі. Зверніть увагу на географію: це не тільки окупований Херсон, це стародавня і Тягинь, де історично взаємодіяли українське козацтво та Кримське ханство. Це постать Савура, який несе «генетичну пам’ять», знову ж таки, через легенди, але тепер вже українські. Їхній зв'язок — це закономірний підсумок нашої спільної історії, а не просто військове братерство. Особливо гостро це відчувається у сцені, де Микола ховає Халіла і читає молитву кримськотатарською мовою. Саме в цій сцені я хотів передати апогей їх братерства.
— Третя частина роману — це концентрований біль Херсона. Дуже яскравий контраст: спротив людей з одного боку і страшна, буденна зрада сусідки Галини Петрівни.
О.Б.: Так, це найважча частина. Знаєте, легко ненавидіти ворога зі зброєю — він чужий, він прийшов ззовні. От є полковник ФСБ «Сєдой» — нащадок зрадника, уособлення багатовікового російського зла. З ним усе зрозуміло: він прийшов ззовні.
Але найстрашніше зло — це банальність зла з обличчям людини, з якою ти ще вчора вітався на сходах чи стояв у черзі за хлібом. Галина Петрівна — це анатомія побутового колабораціонізму. Це та внутрішня гниль, яка робить окупацію можливою. Мені було боляче це писати, але без цієї правди картина була б фальшивою. Зрада завжди має обличчя когось, з ким ти ще вчора вітався, чи навчався і навіть тих, хто ще вчора мав від держави повноваження. Катівні тримаються не лише на багнетах окупантів, вони тримаються на таких от «сусідках». Микола та Халіл можуть боротися з магією та намагатися змінити час, але найтяжчі випробування завжди пов'язані з людською природою.
— Мене особисто інтригувала містична лінія роману. Особливо те, як майстерно ви вплели в сюжет Алтин-Бешик. Що це за артефакт і яку роль тут відіграє таємничий собака Чобан?
О.Б.: Містика в романі сягає корінням до Криму. Алтин-Бешик, або Золота Колиска — це справжній кримськотатарський національний Грааль, глибокий символ відродження народу. За легендою, поки вона захована в надрах Криму, народ вистоїть. Герої стикаються з силами, які набагато древніші за нинішню війну. А Чобан... це своєрідний провідник, хранитель таємниць на «Шляху мертвих». Не буду розкривати всіх карт. Нехай читач сам дізнається, яку ціну доведеться заплатити героям за спробу торкнутися часу.
— Роман вже обговорюють у мережі, але купити його неможливо. Чому такий закритий формат із сигнальними примірниками замість гучної публікації?
О.Б.: Жодної змови тут немає (посміхається). Я свідомо обрав непублічність на цьому етапі. Я нікому не відомий як письменник, це нове ім'я для книжкового ринку, а великі видавництва довго розглядають рукопис — це довгий процес. Хоча, відверто кажучи, я був здивований, наскільки важко автору-новачку знайти майданчик для публікації. 1 до 100, що це комусь вдасться з першої спроби. Був прикрий досвід із американським агрегатором, який відмовив у розповсюдженні через «внутрішні політики». Їм просто не сподобалася сама тема війни і окупації очима тих, хто це пережив.
Але для мене зараз важливіше інше. Я надрукував ці кілька чорнових, сигнальних примірників спеціально для тих людей, які дихають Херсоном і Кримом. Мені було критично важливо почути їхню думку, перевірити, чи правдиво звучить ця історія для тих, хто знає ціну війні, нашому спротиву і зраді. Їхні відверті враження — це саме те, заради чого робилися ці екземпляри.
— Ми обіцяли без спойлерів, але кожен, хто дочитав роман, каже, що кінцівка залишає глибоку емоційну вирву. Це ваші роздуми про те, що таке справжній героїзм?
О.Б.: Саме так. Ми звикли до голлівудських стандартів, де герой рятує світ і отримує нагороду. Але в реальності ціна порятунку завжди неспівмірна. Та ціна, яку платить український народ, це тягар, який ляже на столітній розвиток країни і вже позначився на генофонді нації. Тому фінал роману просто не може бути рожевим, як би нам цього не хотілося. Іноді найвищий прояв любові — це бути готовим відмовитися від власного щастя та свого місця в мирному світі заради того, щоб ті, кого ти безмежно любиш, просто залишилися живими.
— Коли український читач зможе взяти повноцінну книгу до рук?
О.Б.: Сподіваюся, скоро. Повний текст «Шляху мертвих» уже кілька місяців лежить на розгляді у відомій редакції. Поки там тиша, але я не форсую події.
Водночас, поки цей роман чекає свого часу, читачі вже можуть ознайомитися з іншим моїм твором. Нещодавно в електронному форматі на світових майданчиках вийшла книга «Ломбард спогадів» — це перша частина дилогії «Київ прайм 2125». На відміну від «Шляху мертвих», це вже чиста наукова фантастика про те, яким буде світ і Київ через 100 років. Друга книга з цієї серії, «Синдром ляльки», також скоро побачить світ. Тож, сподіваюсь, що і «Шлях мертвих» невдовзі дійде до масового читача.
