18 листопада 1989 року Василь Стус повернувся в Україну – у цинковій домовині. Його ім'я стоїть у перших рядах українського дисидентського руху, а життя досі для багатьох є символом тієї епохи. Однак історія перепоховання тіла поета після передчасної смерті є красномовною вже для початку наступної доби.

Засуджений на 10 років примусових робіт і п'ять років заслання поет-дисидент Василь Стус помер у ніч на 4 вересня 1985 року. Поховали його на табірному цвинтарі. Родині перевезти тіло додому не дали — мовляв, іще не вийшов термін ув'язнення.

«Будемо битися з міліцією»

— У вересні 1989 року я був у Запоріжжі у відрядженні як кореспондент журналу «Огонёк», — згадує письменник Володимир Голобородько. — З Києва зателефонував колишній політв'язень Євген Пронюк: «Приїзди, будемо займатися перепохованням нашого друга Василя Стуса».

У Києві В.Голобородько потрапив на підпільне засідання оргкомітету на квартирі дисидента Ігоря Бондаря на вул. Білоруській. Перепоховати збиралися й філолога Олексу Тихого та поета Юрія Литвина, що померли 1984-го в тюремних лікарнях. Як і Стус, вони були поховані в містечку Чусовому Пермського краю, де знаходився табірний цвинтар.

— Якщо влада навіть не дасть дозволу, будемо все одно ховати й битися з міліцією, — заявив Левко Лук'яненко. Він лише на початку року повернувся з таборів і очолив Українську Гельсінкську спілку — правозахисну організацію.

Син Стуса Дмитро закричав:

— Що ви у це втручаєтеся? Це наша сімейна справа! Не перетворюйте на політичну акцію!

Дмитро Корчинський зауважив:

— Який син у такого батька...

Стус-молодший поліз до нього битися. Їх розборонили.

Перепоховання дозволив Кравчук

У Спілці письменників склали листи на ім'я голови Ради Міністрів Віталія Масола й голови виконкому Київради Валентина Згурського.

— У кінці листа я написав: «Відмова у нашому проханні може призвести до небажаних і непередбачуваних наслідків», — продовжує Володимир Голобородько. — До ЦК по усний дозвіл пішли Іван Драч і Микола Жулинський. Ідеологією тоді керував Леонід Кравчук, але він був у Москві. Зайшли до другого секретаря Станіслава Гуренка. Він зателефонував Кравчукові: «Ось тут письменники хочуть перепоховати Стуса, Литвина і Тихого на Байковому кладовищі». — «Не заперечую», — відповів Кравчук.

Офіційний дозвіл мав дати столичний виконком. Згурський зачитав листа і сказав, що узгодив це питання з ЦК.

Обирати місце на Байкове кладовище їздили із заступником міністра внутрішніх справ генералом Андрієм Василишиним. Він підказав: біля крематорію є велика галявина, там можна провести мітинг. По домовини до Пермського краю Українська Гельсінкська спілка ухвалила відіслати 11 осіб.

Остання крапля крові

— Охочих базікати було багато, але до Пермі від Спілки письменників я полетів один – як директор майбутнього документального фільму про Стуса, — розповідає прозаїк і поет Володимир Шовкошитний. — Зі мною були оператори. Мав при собі дозволи на перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Також у мене були відповідні накази на перепоховання в Києві.

Однак не все було просто. На місці представники тодішніх радянських спецслужб влаштували групі справжній терор: пробивали колеса в машині, на якій вивозили трупи, звинувачували в ДТП із загибеллю дитини, не хотіли віддавати цинкові труни, про які домовилися ще з Києва. Найбільша проблема була в тому, що за тогочасними законами тіла ув’язнених не можна було перепоховувати до закінчення терміну їхнього ув’язнення. Але вже йшла горбачовська перебудова і ніхто з партійних діячів та начальників спецслужб не знав, як поводитися.

— Кінець-кінцем я почав шантажувати майора КДБ Ченцова, — згадує В.Шовкошитний. Пообіцяв йому, що в один день вийдуть газети від Австралії до України із заголовком «Ченцов — враг перестройки». Тоді він здався. Але біля 300 віршів Стуса, написані ним в останні роки, залишилися на його совісті.

Та найбільше диво чекало на кіногрупу під час розкопок могили видатного поета. Труну підняли вночі у світлі кінокамер. Відкрили кришку — і остовпіли. Тіло було нетлінним – як на фотографії.

— Перекладаючи тіло в цинк, я почув хрускіт, — каже Володимир Федорович. — Придивився і побачив, що мізинець на його руці тріснув і в ньому щось червоніє. Дивлюся ближче: кристалик крові. У мене волосся піднялося на голові. Це була кров. Я потім так і написав: «Стусова остання краплина крові пролита за Україну».

Труни несли на руках

Літак із трунами прилетів 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами чекали близько 300 людей. Коли з воріт виїхала машина з опущеними бортами, Валентина Стус-Попелюх кинулася до неї і впала на труну чоловіка. Домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці. Там зранку 19-го покійних відспівали.

— Приблизно 30 тисяч людей вийшло на вулиці Києва,  — згадував колишній товариш Стуса Василь Овсієнко. — Як ішли Володимирською повз будівлю КДБ, боялися, щоб не було провокацій. Але це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками.

Труни спочатку повезли на Софійську площу, потім до пам'ятника Шевченку. А звідти вже несли на руках до Байкового кладовища. Рух у місті перепинився. Люди стояли зі свічками по Володимирській. На мітингу виступили В'ячеслав Чорновіл, Іван Драч, Михайлина Коцюбинська.

На могилах установили однакові дубові хрести. У березні 1990-го їх підпалили. Винних не знайшли. 1993 року встановили три козацькі хрести із сірого пісковику.

Хронологія життя

1938, 6 січня – Василь Стус народився у селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Був четвертою дитиною в селянській родині. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в місто Сталіно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів.

1944-1954 —навчався у Донецькій школі № 265, закінчив зі срібною медаллю. Вступив на історико-філологічний факультет педінституту. Закінчив 1959 року з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, потім два роки служив в армії на Уралі. Під час навчання і служби почав писати вірші. Перекладав німецьких поетів Ґете і Рільке. 1959-го у «Літературній Україні» опублікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

1961-1963 —  викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Жовтнева» в Донецьку. З березня по жовтень 1963-го — літературний редактор газети «Соціалістичний Донбас». Вступив в аспірантуру і поїхав до Києва на навчання в інститут літератури ім. Т. Шевченка. Здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки.

1965, вересень — під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури. Йому відмовили у виданні двох збірок.

1970 — книжка віршів поета «Зимові дерева» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі. У відкритих листах до Спілки письменників, ЦК КПУ, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег

1972 року, 12 січня — перший арешт. Майже 9 місяців перебував у слідчому ізоляторі. Створив збірку «Час творчості». На початку вересня 1972 року Київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Весь термін ув'язнення перебував у таборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучали і знищували, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. По закінченню строку Стуса 1977-го вислали у селище імені Матросова Магаданської області, де він працював до 1979-го на золотих копальнях. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

1978 — поета прийнято до PEN-клубу, міжнародної неурядової організації, яка об'єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Заробляв на життя, працюючи робітником.

1980, травень —  другий арешт. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука. За це Стуса вивели із зали суду і вирок зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий російський вчений і правозахисник Андрій. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

1983 — записи поета вдалося переправити на Захід. У 1985 році українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що, читаючи книгу в камері, він сперся ліктем на нари. На знак протесту оголосив безстрокове сухе голодування.

1985, в ніч з 3 на 4 вересня — помер від переохолодження. За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Василь Овсієнко висував припущення про загибель від удару карцерними нарами. Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області. Перепохований 1989 року в Києві на Байковому кладовищі.

Автор Олександр ГУНЬКО

Василь Стус

Вірші різних років

*   *   *

Як добре, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражданням і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

*   *   *

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебреця, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

*   *   *

Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу склякло, з туги — аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося —

і син біжить, як горлом кров біжить.

Мов равлики, спинаються намети,

а мушля в безсоромності цноти

ніяк не знайде барви для прикмети

твоїх надсад, твоєї німоти.

І шклиться неба висліпла полуда —

Тверда труна живих, як живчик, барв.

Бреде зоря — сновида і приблуда —

Одержаний задурно щедрий дар.

А човен побивається об здвиги

Повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.

…Підтале чорноводдя зелен-криги

займається світанком на щоці.

За літописом Самовидця

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.

За хмарою хмари. За димом пожарищ — високо

зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.

Стенаються в герці скажені сини України,

той з ордами ходить, а той накликає Москву.

Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни

вже мати не встане — розкинула руки в рову.

Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,

побрали з собою весь тонкоголосий ясир.

Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,

бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.

І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,

і Буг почорнілий загачено тілом людським,

бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,

у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.

Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі

і крові наточать — упийтесь кривавим вином.

А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.

Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,

мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

а сонце татарське стожальне разить наповал.

З листів до дружини й сина

Валю, люба моя! Прошу дуже, не побивайся за мною. Все буде гаразд, і я ще колись візьму тебе за підборіддя і скажу Вертерові слова: «Така вже моя доля – прикрити тих, кому я мусів би дарувати радість». Скажу, обіцяючи надалі дарувати лише радість усупереч фатумові, не захОдячи з тими, з ким краще не захОдити.

*   *   *

Щодо моїх прохань, то вони куці (весь покладаюся на Тебе і Твою заклопотану голівку). Проте скажу дещо: трохи тютюну, маленькі ножиці аби вуса рівняти, хоч вони не такі ще, як у пана Івана (Світличного), махрового рушника – бодай і старого, коли б лишень пам’ятного, циганську голку і малий клубочок вовняних ниток до штопання, пару білизни теплої, цвіту липового.

*   *   *

Пильнуй сина. Зроби так, щоб він знав, за що його батько зазнає нагінок, і не соромився мене, а пишався, може. Ми з Тобою, Валю, вже в історії – тож будьмо гідні місії своєї. Я – як непокірний протестант проти зла, Ти – як жалібниця Ярославна. Тільки не плач і не показуй на людях своєї біди. Тримай голівку свою повище, бо Ти – молодця моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо Тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас з Тобою.