2004 рік. В Центрі підвищення кваліфікації при Облдержадміністрації було проведено семінар-тренінг для секретарів сільських рад (це 33 жінки та один чоловік). Тема семінару – “Паритетна демократія – політика майбутнього (гендерні аспекти)”. Його провели активісти Херсонської обласної організації Комітету виборців України (ХОО КВУ) Галина Бахматова (учасник Школи жіночого лідерства, що проводиться в Херсоні в рамках проекту “Толока”) та Наталія Пятниченко (слухач Школи державного управлінця), спільно з Херсонським ресурсним гендерним центром при підтримці Обласного управління у справах сім’ї та молоді.

На початку семінару було проведено опитування слухачів щодо їх розуміння поняття “гендер” та актуальності гендерних проблем на селі. В цілому жінки-депутати виявили приблизне розуміння цього терміну та погодились з наявністю проблем жінок на селі.

Автором терміну “гендер” була французька письменниця Симона де Бовуар. Гендер в загальному сенсі означає поняття соціально-культурного полу (на противагу суто біологічній статі). Відомий афоризм про рівень прогресивності суспільства, який вимірюється відношенням до жінки, був колись яскраво “продовжений “ одним з депутатів Верховної Ради: “Коли у нас в Україні буде 99% освічених, громадсько-активних жінок, от тоді ми й будемо думати, чи гратися в гендер, чи не гратися !..” Це українські реалії сьогоднішнього стану гендерних відносин, але політика розвивається. Нові поняття потребують своєї реалізації. Наприклад, гендерна політика – це ствердження партнерства статей у реалізації політичних цілей, методів їх досягнення в діяльності політичних структур.

Відомий лозунг “Всі рівні – всі різні”, на нашу думку, передбачає таку рівність прав та соціокультурних ролей, при якій зберігається різність та повага до цієї різності між чоловіком та жінкою, повага до різності їхніх соціальних ролей, включаючи фізіологічні відмінності, базовані на статі. Різниця між особистостями однієї статі робить жінок-політиків різними між собою, потребує суто людської поваги до гідності та індивідуальності. Наприклад,  коли Елла Памфілова, відомий російський політик у галузі соціальних програм, сказала, що вона б віддала під керівництво жінки всі силові міністерства, інша жінка-політик Ірина Хакамада сказала: “А я б їх із задоволенням взяла!” Ці дві жінки займають дуже активну громадську позицію і відіграють значну політичну роль, але їх різниця між собою не менш значна, ніж гендерна відмінність політиків різних статей.

На цій тезі (“Всі рівні – всі різні”) базується ідея рівноправності, закріплена у Канадській хартії прав і свобод: жінки і чоловіки користуються однаковим статусом, мають однакові умови для самореалізації. Однак надання жінкам і чоловікам однакових можливостей, рівнозначне ставлення до них не обов’язково дає однакові результати. Сучасна концепція рівноправності визнає необхідність різного ставлення до жінок і чоловіків для досягнення тотожності результатів у окремих випадках, враховуючи різні умови життя чи для компенсації колишньої дискримінації. Таким чином, гендерна рівноправність — це рівне оцінювання суспільством подібностей і відмінностей між чоловіком та жінкою і розрізненням ролей, які вони відіграють.

Рівність і різність – ці поняття як основу реальної рівноправності ми зустрічаємо, згідно останнім археологічним дослідженням (Мерлін Стоун, “Бог був жінкою”), вже в період неоліту, коли під час розкопок було виявлено поділ праці між статями, але домінування, переваги однієї статі над іншою не було. Відношення були егалітарні, себто рівноправні, базовані на взаємо доповненні та повазі. Жінка була Великою Богинею, мала ведучу роль жриці та керівника кланів, але чоловік при цьому не був у пригніченому стані (як потім зробив він із жінкою, коли досяг володарства). Жінка при владі не могла в ті давні часи пригнічувати чоловік, бо він – це теж дитина Великої Богині, це її син. Таким чином, вже в ті давні часи, що ми звикли називати матріархатом, вже реально існувала паритетна демократія, партнерство, де різниця між статями (біологічна), між соціокультурними ролями (гендерна), між поділом праці не ототожнювалась з більш високим або низьким соціальним статусом: всі рівні – всі різні!

Після семінару ми, його тренери та модератори, вийшли, як із кам’яних копалень, мокрі та зморені, зі словами: “Важко ламати гендерні стереотипи”... Одна з учасниць семінару заявила, що таких проблем взагалі немає і пояснила це так: чоловіки скинули всі свої обов’язки на сільських жінок, на жіночі плечі. Вони віддали їм свою “велику “ владу – сільську раду (керуйте, жінки, будь ласка, нам не треба, бо всім відомо, яку “владу” має сільська рада), віддали всі, що залишилися, робочі місця (важка фізична праця в полі), віддали ведення домашнього господарства (сад – город), бо там «пахати треба». Навіть дозволили жінкам їздити на заробітки (наприклад, в Італію), щоб прогодувати сім’ю, а самі взяли на себе велику роль сидіти вдома та оберігати сімейний “очаг “. При цьому учасниця семінару, жінка-депутат було обурена, навіщо ті жінки-феміністки у минулому відвоювали таку кляту “рівноправність”, кому вона потрібна? І нам знову, разом з усіма учасниками семінару, вже після майже трьох годин роботи, прийшлося з’ясовувати, що вся ця ситуація і є проявом особливо загострених на селі гендерних проблем, а не їх відсутністю.

І ще одна больова точка була нами виявлена на семінарі. Аналітики Фонду Співдружність, що провели у 2001 році в Києві І Міжнародну Ярмарку гендерних проектів, зробили наступний висновок: в сучасній Україні (хотіли, як краще, а вийшло, як завжди) політичне викривлення гендеру, який є по суті соціальною ідеєю, відображає неготовність українського суспільства до реалізації ідеї соціального партнерства (або паритетної демократії) в силу різних причин, і головне – через катастрофічну бідність більшості верств населення. Це приводить до того, що під час виборів жінки якраз і не будуть голосувати за жінок. Під час дискусії на нашому семінарі одна учасниця підкреслила відсутність можливості для сільських жінок, навіть депутатів сільської ради, займатися активною громадсько-політичною діяльністю через ту ж саму бідність: жінка повинна зранку до ночі працювати на власному городі, щоб продати власну продукцію, заробити гроші (інших засобів заробітку на селі немає) та оплатити навчання своїх дітей у вищих учбових закладах в Херсоні. Це головна мета жінки –дати вищу освіту своїм дітям, оскільки сільські діти не мають реальної можливості вступити у вуз на бюджетне місце через низький рівень їхньої шкільної освіти. Після обговорення цього питання учасники семінару дійшли висновку, що проблеми бідності та освіти сільських дітей не вирішити самотужки кожній жінці на своєму городі, бо їхніх дітей спіткає така ж доля – важко заробляти на власному клаптику землі гроші для наступного покоління, і так буде без кінця...

Тільки громадська та політична активність жінок, їхня робота у Верховні Раді по вирішенню соціальних проблем, подоланню бідності, забезпечення збільшення бюджетних місць в університетах та доступності вищої освіти можуть змінити на краще як становище жінок в Україні, так і стан держави взагалі. Тільки громадська діяльність жінок, які виховують своїх дітей як чесних громадян, може виховати справедливе правове громадянське суспільство, яке було б достойним наших дітей, їхніх мрій та сподівань.