Системний аналіз змісту ст. 5 Конституції України, відповідно до якої «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», дозволяє зробити однозначний висновок, що Конституція України поза всяким сумнівом також є актом реалізації установчої влади Українського народу. Такий висновок повністю підтверджується і правовою позицією Конституційного Суду України (єдиного органу, наділеного правом офіційно тлумачити Конституцію і Закони України), сформованою у його Рішенні від 3 жовтня 1997 року (справа про набуття чинності Конституцією України), де Конституційний Суд України зазначив, що «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада народу по відношенню до так званих установлених влад (законодавчої, виконавчої та судової – прим. наша) є первинною» (абзаци 2 та 3 пункту 2 мотивувальної частини).  

Таким чином, Основний Закон України, як акт установчої влади Українського народу, закріпив безумовні соціальні і правові цінності які є загальнообов’язковими і для кожної людини, і для суспільства, і для держави та її органів, та одночасно визначив їх ієрархічне співвідношення між собою. Більше того, за своєю політико-правовою природою і головним призначенням у державно-організованому суспільстві, Конституція, передусім, вважається актом, який покликаний обмежити державу від свавільного втручання у сферу індивідуальної свободи людини та у сферу вільного функціонування інститутів громадянського суспільства. Адже, на відміну від людини, якій дозволяється будь-яка поведінка, прямо не заборонена законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами, що, власне й закріплено частиною 2 статті 6 та частиною 2 ст. 19 Конституції України –  нормами, що також відноситься до системи базових конституційних цінностей.

Не маючи на меті здійснити повний та детальний аналіз дотримання усіх базових цінностей, що закріпив Основний Закон України, акцентуємо увагу лише на найважливіших з них, оскільки саме відверте і системне їх порушення є найболючішим для усіх і кожного, та одночасно – найнебезпечнішим для демократичної, правової держави, якою народ проголосив Україну.

Насамперед слід відмітити, що засади ієрархії усіх соціальних цінностей визначено статтею 3 Конституції України, яка проголосила людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення її прав і свобод – головним обов’язком держави, встановила відповідальність держави перед людиною за свою діяльність. Тобто серед усіх конституційних цінностей пріоритет належить саме ідеї найвищої соціальної цінності людини. І зовсім не випадково Розділ ІІ Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» є найбільшим за змістом, а стаття 22 Основного Закону України, проголосивши, що «конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані» прямо забороняє при прийнятті нових законів або при внесенні змін до чинних законів звужувати зміст і обсяг існуючих прав і свобод. Що означає «звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод» розтлумачив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року (справа про постійне користування земельними ділянками):  «Скасування конституційних прав і свобод – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація. Звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена» (абзац четвертий, підпункту 5.2. мотивувальної частини).

Виходячи з таких основоположних ідей спробуємо здійснити неупереджений конституційно-правовий аналіз політичної ситуації в Україні в хронологічній послідовності за останніх два місяці.

Як відомо, причиною перших мирних масових акцій в Україні була різка зміна напрямку зовнішньої політики України, здійснена Президентом України та Кабінетом Міністрів України наприкінці листопада 2013 року, що проявилося у відмові глави держави від підписання угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Як абсолютно слушно зазначали у зв’язку з цими подіями у своїх коментарях відомі і в Україні, і за її межами правознавці Володимир Буткевич та Всеволод Речицький, Кабінет Міністрів України, ухваливши 21 листопада 2013 р. Розпорядження № 905-р «Про призупинення  процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їх державами-членами, з іншої сторони», відверто порушив пункт 5 частини першої статті  85 Конституції України, за якою «визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики» відноситься до повноважень Верховної Ради України», та статтю 11 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р., відповідно до якої «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі» віднесено до засад зовнішньої політики України. Тобто уряд демонстративно вийшов за межі своїх конституційних повноважень, відверто порушивши одну з основоположних конституційних вимог – функціонування органів державної влади у встановлених Конституцією України правових межах. Так само й Президент України, відмовившись 28-29 листопада від підписання цієї угоди порушив свою присягу, текст якої закріплено статтею 104 Конституції України. Відповідно до присяги він, зокрема, зобов’язувався додержуватися Конституції і Законів України (у тому числі – й Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» – прим. наш).

Другою знаковою подією в аспекті нашого аналізу став показово жорстокий і абсолютно необґрунтований розгін в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року мирної на той час акції протесту на майдані Незалежності у місті Києві. Працівники спецпідрозділу міліції громадської безпеки «Беркут», намагаючись звільнити майдан Незалежності, продемонстрували цинічну зневагу до людини, її честі і гідності, недоторканності і безпеки (як найвищої соціальної цінності в Україні), й одночасно – відверте й публічне порушення цілої низки статей Закону України «Про міліцію», та Постанови Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1991 року № 49, якою затверджено «Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку» (якими, зокрема, заборонено нанесення гумовими і пластиковими кийками ударів по голові, шиї, животу, статевих органах). Таким чином, такі дії є свідченням відвертої зневаги та цинічного порушення працівниками міліції щонайменше двох базових конституційних цінностей: ставлення до людини як до найвищої соціальної цінності та суттєвий вихід органу державної влади (яким є органи міліції) за межі законодавчо визначених повноважень. Більше того, такі дії безсумнівно містять склад цілої низки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України.

Не менш показовою є відсутність фактично будь-якої реакції на вказані відверті порушення закону працівниками міліції з боку міністра внутрішніх справ України, який, відповідно до статті 7 Закону України «Про міліцію» здійснює керівництво всією міліцією України, а відповідно до підпункту 5) пункту 11 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року, організовує та контролює виконання Конституції та законів України, актів і доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України в органах внутрішніх справ, та Президента України, як гаранта додержання прав і свобод людини і громадянина. Адже Президент України, відповідно до пункту 10 статті 106 Конституції України має конституційне право прийняти одноособове рішення про припинення повноважень як всього складу уряду України, так і окремих міністрів. А отже, відсутність з його боку будь-якої реакції на дії працівників міліції та, відповідно, на бездіяльність міністра внутрішніх справ України може бути розцінена, з одного боку, як мовчазне схвалення відвертого порушення базових конституційних цінностей, а з другого, знову ж таки – як пряме порушення присяги, якою він, зокрема, взяв на себе зобов’язання «обстоювати права і свободи громадян».

Третя знакова подія – прийняття Верховною Радою України 16 січня 2014 року з відвертим порушенням процедури, встановленої Законом України «Про Регламент Верховної Ради України», низки Законів України, спрямованих на: а) відверте обмеження, звуження змісту і обсягу існуючих конституційних прав і свобод людини (права на мирні масові зібрання; свободи пересування; свободи слова, свободи зібрань, свободи об’єднань тощо); б) посилення відповідальності за порядок організації і проведення масових заходів – при тому, що власне законодавчої регламентації цього порядку в Україні не існує взагалі, оскільки за усі 23 роки незалежності так і не ухвалено закону про свободу мирних зібрань; в) істотне розширення повноважень органів державної влади, надання їм права обмежувати права людини без судового рішення (наприклад, надання Національній комісії з питань зв’язку та інформатизації права приймати рішення про обмеження доступу абонентів до мережі Інтернет). При цьому, незважаючи на відверте порушення процедури ухвалення зазначених Законів, очевидну неконституційність багатьох їх положень, Президент України їх підписав і офіційно оприлюднив, свідомо розділивши з парламентською більшістю політичну відповідальність за їх прийняття, і, відповідно, черговий раз продемонстрував відверту зневагу до базових конституційних цінностей.

Четверта знакова подія, яка найбільш очевидно демонструє зневагу влади до конституційних цінностей, є загострення масових акцій протесту та переростання їх у відкрите силове протистояння. Безумовно, неприпустимим є застосування сили як з боку протестувальників, так і з боку працівників органів внутрішніх справ України. При цьому, все таки необхідно акцентувати увагу саме на діях останніх, як представників органів державної влади, які зобов’язані діяти у чітко визначених правових межах, навіть здійснюючи заходи по охороні чи відновленню громадського порядку в надзвичайних умовах, якими, поза всяким сумнівом, є події, що розгортаються в Україні. Однак, як свідчить практика, саме дії правоохоронців черговий раз продемонстрували повну зневагу до людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканності і безпеки як найвищої соціальної цінності, повний і зухвалий вихід органів влади за межі своїх повноважень і відсутність будь-якої адекватної реакції на ці дії як з боку міністра внутрішніх справ України, органів, до повноважень яких віднесено нагляд за діяльністю органів внутрішніх справ, так і з боку Президента України. Визнаним владою фактом є смерть щонайменше чотирьох учасників акцій протесту. Ефіри телеканалів заповнені документально підтвердженими сюжетами про цілеспрямоване і масове заподіяння працівниками міліції тяжких тілесних ушкоджень учасникам акцій протесту (наприклад, втрата багатьма з них зору на одне око); про відверті й демонстративно публічні приниження честі й гідності людини, застосування щодо неї катування (роздягання людини догола на п’ятнадцятиградусному морозі, та мовчазне спостереження за цими діями старших офіцерів міліції, які, тим самим, схвалюють їх); про цілеспрямоване перешкоджання діяльності журналістів (за час акцій протесту в Україні постраждало більше журналістів, ніж в деяких країнах, де йдуть бойові дії); про цілеспрямований напад на лікарів та розгром пунктів надання медичної допомоги. Як обґрунтовано зазначають експерти в галузі міжнародного права, такі факти – це не лише свідчення абсолютного виходу органів міліції за межі своїх повноважень, а й порушення чи не всіх правил ведення війни, встановлених міжнародними конвенціями. І знову очевидний висновок: відсутність будь-яких спроб притягнути до відповідальності працівників «Беркута» – свідчення мовчазного (чи не мовчазного???) схвалення цих дій з боку влади. А як відомо кожному правознавцю зі студентської лави: БЕЗКАРНІСТЬ ПОРОДЖУЄ ВСЕДОЗВОЛЕНІСТЬ.

П’ята знакова подія – це прийняття Кабінетом Міністрів України 22 січня 2014 р. Постанови № 12, якою затверджено «Порядок проведення додаткових заходів захисту безпеки громадян». Цим Порядком уряд надав органам внутрішніх справ в особі відповідного керівника право тимчасово обмежувати рух транспортних засобів на вулицях, дорогах, об’єктах (територіях) та тимчасово обмежувати доступ громадян на окремі ділянки місцевості та об’єкти. Ця Постанова є ще одним свідченням демонстративного виходу уряду за межі своїх конституційних повноважень, оскільки відповідно до пункту 1) статті 92 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України. У зв’язку з цим слід звернути увагу на повноваження Президента України, закріплене пунктом 16) статті 106 Конституції України, а саме – право скасовувати акти Кабінету Міністрів України. Однак, як свідчить практика, і в даному випадку глава держави жодними чином не відреагував на очевидно неконституційну постанову Кабінету Міністрів України.

І, нарешті, шоста знакова річ, що супроводжує останні політичні події в нашій державі: сотні судових рішень по всій Україні про обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою щодо учасників масових акцій протесту і жодного факту не лише застосування судом такого ж запобіжного заходу щодо принаймні одного працівника міліції, але й звернення до суду з боку прокуратури та інших правоохоронних органів щодо його обрання!!! Коментарі зайві.

Можливо менш знаковими з огляду на зазначені вище факти, але не менш показовими з точки зору дотримання базових конституційних цінностей є наступні приклади, що масово спостерігаються в Україні:

а) організація органами державної влади в різних містах України мітингів на «підтримку Президента України» (про що відверто заявляють в ефірах телеканалів очільники місцевої влади), оскільки сам факт проведення масових заходів за ініціативою влади – це нонсенс у будь-якій демократичній державі, дискредитація самої ідеї мирних зібрань;

б) відверто зневажливі, принизливі висловлювання голови однієї з обласних державних адміністрацій на адресу чи не половини Українського народу, які залишаються без жодної реакції з боку Президента України (який має конституційне право одноособово звільнити з посади голову будь-якої державної адміністрації);

в) залучення владою до участі у провладних масових заходах так званих «тітушок» (фактично – найманців, які за гроші готові виконувати будь-яку «брудну» роботу), озброєних бітами, ціпками, петардами, феєрверками та іншими «підручними» засобами, що можуть бути використані для завдання шкоди життю чи здоров’ю людини при мовчазному схваленні, а частіше – відвертій підтримці таких дій з боку працівників правоохоронних органів (які, дивлячись в об’єктив телекамери цинічно заявляють на всю Україну, що це – такі ж мирні учасники масових заходів, як й усі інші (ну хіба що – з бітами));

г) практично повна відсутність протиправних дій з боку учасників масових протестних акцій як по відношенню до громадян України, які не беруть у них активної участі, так і по відношенню до їх майна (навіть у епіцентрі силового протистояння, не говорячи вже про інші місця, відсутні факти погромів магазинів, офісів, приватного житла людей – усього, що зазвичай має місце у багатьох країнах, де відбуваються подібні масові акції). Більше того, як свідчать численні повідомлення у ЗМІ, учасники акцій протесту самоорганізовуються у загони, метою яких є саме недопущення подібних протиправних дій з боку тих же «тітушок», яким їх «замовниками» (як дехто вважає) серед інших, поставлено й таке завдання!!! Знову ж таки – коментарі зайві!  

Загалом усе викладене, на наш погляд, переконливо свідчить, що влада, за активної участі, чи з мовчазної згоди якої в державі і суспільстві стало можливим подібне системне й масове, відверто демонстративне і абсолютно безкарне порушення базових конституційних цінностей, вочевидь втратила легітимність і в очах, і у відчуттях переважної більшості народу, як носія суверенітету і єдиного джерела влади у державі. А єдиним конституційним засобом відновлення легітимності влади у будь-якій демократичній, правовій державі завжди були і залишаються дострокові вибори. На наш погляд, на сьогодні – це чи не єдине зважене рішення, здатне як зняти напругу у суспільстві, так і запобігти подальшим людським жертвам, та зняти потенційну загрозу порушення територіальної цілісності України.

P.S. А усім представникам правоохоронних органів завжди варто пам’ятати статтю 60 Конституції України: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно  злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність».

 Довідка про автора: Федір Веніславський, кандидат юридичних наук, фахівець з конституційного права України, м. Харків

Джерело: Харківська правозахисна група