При цьому, зазначається у повідомленні ВСУ, «визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу».
До цих висновків дійшла колегія суддів Касаційного адміністративного суду, розглядаючи адміністративну справу за позовом громадянина до Красноармійського об’єднаного управління Пенсійного фонду України в Донецькій області.
У 2017 році позивач звернувся до ПФУ із заявою про призначення пенсії за віком. Йому відмовили: до необхідного за законом п’ятнадцятирічного страхового стажу позивачу не вистачило трьох років, адже деякі періоди роботи, зазначені у трудовій книжці, не було враховано — десь відбиток печатки був нечіткий, десь не було запису про звільнення. Чоловік приніс до Пенсійного фонду уточнюючі архівні довідки, підписані посадовими особами так званої ДНР, але отримав відповідь: ці документи «не можуть бути взяті до уваги, оскільки вони надані організаціями, що відсутні в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а інформація зазначена в них не несе правових наслідків». Це і стало підставою для звернення до суду.
Суд першої інстанції частково задовольнив позовні вимоги, скасувавши рішення ОУ ПФУ про відмову в призначенні позивачу пенсії за віком. Апеляційний суд залишив без змін це рішення. Судді застосували так звані «намібійські винятки» Міжнародного суду ООН.
У 1971 році у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності ПАР у Намібії» Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй зазначив: держави, які є членами ООН, зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південно-Африкансьої Республіки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом ПАР від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Пенсійний фонд не погодився із такими рішеннями судів і оскаржив їх до суду касаційної інстанції. Верховний Суд відмовив у задоволенні касаційної скарги. Колегія суддів нагадала про позицію Європейського суду з подібних питань: «Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами... Вирішити інакше, означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96)
Це рішення суду мало б потішити правозахисників. Але постає слушне питання: коли наступного разу в когось виникне проблема з документами, отриманими в окупованій зоні, чи доведеться людині знову йти до суду і там доводити, що відсутність цих документів значно обмежує його права?
У січні минулого року Верховна Рада ухвалила Закон №7163 «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях». Визнаючи необхідність такого закону, правозахисники тоді наполягали на його доопрацюванні, але їх не почули. З-поміж іншого, питання викликала частина статті другої закону: «Діяльність збройних сил та інших військових формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації, яка суперечить нормам міжнародного гуманітарного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв’язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює правових наслідків, окрім документів, які підтверджують факти народження або смерті та можуть використовуватися органами державної влади в якості доказів для видачі свідоцтв про народження або смерть». Слід зазначити, що до ухвалення закону ніякі документи, видані окупаційною владою, — навіть свідоцтва про народження і смерть — українська влада не визнавала. Втім, як доводить випадок, про який іде мова в цій статті, закон є недостатнім і не вирішує проблем.
— Потрібно ухвалити законодавчий акт про захист прав громадян, які живуть на окупованих територіях, — вважає директор ХПГ Євген Захаров. — І в ньому можна, зокрема, спиратись на «намібійські винятки»: все, що покращує ситуацію з правами людей, повинно діяти. Інакше, щоб визнати якийсь документ, доведеться в кожному конкретному випадку проходити всю судову процедуру.
