незалежний спостерігач

65% українців вважають нашу Перемогу дуже ймовірною, – результати соцдослідження


Українці вірять в в ЗСУ (63%), сім’ю, родичів та близьких (49%), щоденну працю (27%) та в Бога (21%). Віри у державу та у суспільство в українців менше - лише 12% і 8% відповідно. Ці результати показало опитування, яке було проведено на замовлення Національної платформи стійкості та згуртованості весною цього року.
Про ці та інші відомості йдеться в матеріалі, який ми оприлюднили на нашому сайті.
Детальніше

Дементій Бєлий,
редактор "Політичної Херсонщини",
політолог

Барабани радості або кілька слів про українське відродження

Я назавжди запам'ятав як на початку 90-х років на якусь херсонську філологічну конференцію прийшла із доповіддю талановита викладачка з української філології Херсонського державного університету Наталія Чухонцева з купою книжок. Й замість вступу почала ці ...
Детальніше
Політична Херсонщина » Суспільство » Херсонська родина з дітьми пережила окупацію та бомбардування: стійке щасливе незламне життя

Херсонська родина з дітьми пережила окупацію та бомбардування: стійке щасливе незламне життя

Я познайомилась з Іриною в хабі і не змогла не написати про неї це маленьке оповідання... Херсонський хаб допомоги працює для підтримки родин з дітьми та захисту їхніх прав. Родина Ірини з двома синами Богданом та Єгором є постійними відвідувачами хабу, з перших днів його відкриття у грудні 2023 року. Їхня надихаюча історія збудована зусиллями мами, допомогою бабусі, стараннями дітей та неймовірною роботою працівників Херсонського хабу.
Херсонський обласний центр  “Успішна жінка” разом з Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) реалізують проєкт підтримки інтегрованої моделі захисту дітей та надання соціальних послуг в Херсонській області. Родини з дітьми можуть отримати безкоштовно послуги із психічного здоров’я та психосоціальної підтримки, відвідати арттерапію, навчання щодо мінної безпеки, формування життєвих навичок у дітей, послуги логопеда, а також гуманітарну допомогу. 
Херсонський хаб має облаштоване просторе приміщення для роботи з родинами, а також додатковий простір для роботи майстерні “Сам собі дизайнер” та укриття. Все це  повною мірою використовують працівники хабу, який також відвідує родина Ірини. 

Ірина, мама двох дітей, розповіла мені свою історію, відверто та щиро. Я з вдячністю та з її дозволу публікую її розповідь для наших читачів. 

До війни: щасливе життя дітей, мами та бабусі
- Я мама-одиначка, з двома хлопчиками, їхній батько був не готовий до батьківства, не зміг взяти на себе відповідальність, тому ми живемо самі. Але я йому щиро вдячна за своїх дітей. Два сини – це мої два крила, два помічники, моя підтримка та наснага продовжувати жити попри війну і тяжкі сімейні обставини. Богдан та Єгор народились з малою вагою, на 8 та 7 місяцях. В перші дні життя вони пройшли через реанімацію, обидва пережили операції в ранньому віці. Зараз мої сини здорові та радісні, веселі та активні. Моя мама  дуже допомогла у вихованні та турботі про дітей,  поки я сама реабілітувалася після важких пологів, а потім мені доводилось самій багато працювати, щоб заробити на життя родини з чотирьох людей, без чоловіка та його допомоги.  
- За освітою я юрист, довго працювала в юридичній сфері, на нових підприємствах, але  пізніше працювала на декількох різних роботах одночасно – скрізь, де платили. Часто їздила у відрядження, але з молодшим сином через його хвороби перейшла на роботу онлайн. Мама допомагала з дітьми і все було у нас гарно. Діти розвивалися, були щасливими, ніколи не відчували відсутності батька або якісь проблеми.
- Старший син Богдан був настільні гіперактивним та зацікавленим у різних видах спорту, що відвідував гурток тайського боксу і одночасно грав у дитячій секції нашого херсонського футбольного клубу “Кристал”. Брав участь у зборах та змаганнях,  завойовував призи та медалі. Зараз він навчається в 4-му класі, йому 9 років, і  лише рік тому вирішив зосередитись лише на боксі. Молодший син Єгор (різниця у віці з братом – 2,8 року) теж разом з братом записався на тайський бокс. 
- Під час ковіду обидва лежали в лікарнях, але продовжували навчання в школі онлайн, добре освоїли цю нову цифрову форму освіти.  
Почалася війна:  українською говорили пошепки
- Війна почалася для нас зовсім несподівано та виглядала такою ненормальною, що ми не вірили, що таке можливе. Після повідомлень у групах у Вайбері (групи батьків однокласників обох дітей) подумали, що це жарт. Зранку у нашому Шуменському мікрорайоні все було тихо, але вже в середині дня ми почули перші вибухи. Діти злякалися, бабуся не знала, що робити та куди бігти. Декілька наступних днів просиділи вдома, боячись виходити на вулицю. Ми побачили з вікна,  як  російські загарбники ходять з автоматами на дитячий майданчик, як там заліг їхній снайпер. Ми закрили всі вікна шторами і причаїлися. Не розуміли, що вони від нас забажають. Боялися виходити з дому і лише через кілька днів я вийшла на ринок, але там вже не було жодних  продуктів. Скоро почалася взаємовиручка у Вайбері серед тих, хто з дітьми ще залишався в місті: коли хтось натрапить на якусь їжу у продажу, одразу пише в батьківській групі однокласників, і інші підходять для закупок.  
- Одразу постало питання: як пояснити дітям, що таке ця війна? Ми разом подивились гарні фільми про війну, другу світову і обговорили їх разом.  Головне питання дітей було таким: що їм від нас треба і чого вони прийшли до нас з війною? Я відповіла так, як вважала буде зрозумілим для дітей,  а на початок війни їм було 4 та 7 років: ми, українці,  працюємо та маємо добробут, якого у них, мабуть, немає, тому вони і хочуть у нас це забрати, бо не вміють працювати і заздрять нашому гарному життю. Для них забрати та вкрасти чуже легше, ніж самим заробити.  
- Але орки почали  поступово заселятися в будинках нашого мікрорайону, у порожніх квартирах, звідки виїхали мешканці, та в дитячих садочках поруч з нашим домом. Вони наблизились до нас на дуже коротку відстань, скрізь по вулицях та по дворах ходили зі зброєю, скупчуватися, слідкували за нами. І для мене стало надзавданням зробити так, щоб діти не злякалися.  Тоді почала хворіти моя мама, наших ліків в місті вже не було, люди самі ділилися своїми запасами, а російські ліки, які сюди завезли, були просто пустишками. У дітей теж  загострились захворювання, не було наших лікарів, ліки для дітей передавали з гуманітаркою, але на постах рашисти забирали  все найкраще собі. 
- Одного разу російський окупант побачив мене зі старшим сином на вулиці, він тримав в руках морозиво, і нахилився, щоб пригостити малюка, сказавши:  “БЕРИ”, але під час цього нахилу у нього з шиї впав автомат, прямо моєму хлопцю під ноги. Дитина злякалась,  відмовилась від морозива, а мені довелося пояснювати, що це через алергію. Ось такі вони, невидимі жертви війни – отой дитячий переляк,  захований глибоко в душі від автомата прямо під його ногами… 
- Питання про виїзд з Херсона у нашій родині не стояло: у мами хворе серце, застіпрілі хвороби,  двоє маленьких дітей, перевізники вимагають багато грошей, безплатного “зеленого коридору” організовано не було. Тому ми спільно вирішили залишитися в Херсоні, вірили у визволення, але ми бачили, як рашисти надовго влаштовувались в нашому місті, ми не вірили у “две-три недели” та ж свої стіни гріють. 
- Зміни в  самопочутті дітей були поступовими: спочатку вони боялися, плакали, була дуже негативна реакція, почалася агресивна поведінка. Я з ними розмовляла про всі ці страхи: вони боялися самої присутності орків, які нас оточували з усіх боків, скрізь брякали своїми автоматами і не давали вільно пересуватись, гуляти на дитячих майданчиках, вільно дихати. Ми почали розмовляти українською мовою дуже активно, але говорили пошепки, тихо співали у ванній “Червону калину” разом з відео на ютубі, щоб ніхто не почув. 
- Колаборанти в дитячому садочку та школі, куди ходили діти до війни, настирливо закликали нас привести дітей до цих закладів з новою російською навчальною програмою, але ми разом з дітьми відмовились. В останні тижні окупації орки повимикали  все – світло, воду, тепло, зв'язок, інтернет… Ми чекали волі. 

"Хочу міра і світла" - написав маленький Єгор на своїй домашній маленькій  шкільній дошці під час ненависної окупації: 

“Наші в місті” – визволення назавжди залишись величезним святом у пам’яті
- Як ми дізналися про це чудо? Як завжди, стояли в довгій черзі за водою, зробили вже по дві ходки і почули: “Наші в місті!”, але самі ще не бачили, не повірили. Потім ми пішли на ринок за продуктами і почули, як продавці кажуть: “Наші в місті!”, але ж ми все ще їх не бачили, тому сумнівалися… І нарешті ми самі побачили танки та машини з нашими прапорами, і тоді я почала бігати скрізь по магазинах та передавати цю новину: “Я сама бачила!”  Потім ще декілька днів різні знайомі називали мене “дівчинкою, яка принесла гарні новини”. Наш солдат на вулиці взяв молодшого сина на руки, зі старшим разом сфотографувався. Всі сусіди повиносили найкращі домашні закрутки та передавали їх нашим визволителям, бо що вони могли їсти під час боїв під Херсоном? Наші в місті! 

- Наша родина, як і всі інші херсонці, запевняли солдат та один одного, що ми почекаємо, скільки буде потрібне для відновлення житлово-комунальних послуг і переживемо без води, світла, тепла, зв’язку… І коли отримали перше світло через три тижні – діти кричали від радості! 
- А потім повернулися наші магазини мережі АТВ як символ українського мирного життя і ми ходили туди як на екскурсію.

А потім почалися щоденні бомбардування міста
- У мами загострилися хронічні хвороби, і ми разом з дітьми пів року виходжували нашу бабусю, і ми разом повернули її до життя. І це вже відбувалося під постійними бомбардуваннями. 

- Після визволення, з січня 2023 року,  ми з дітьми одразу почали ходити до різних  гуманітарних центрів, пунктів незламності, в різні міста для розвитку дітей в укриттях. Ходили також і в церковні благодійні організації, де діти вивчали дитячу Біблію. В Херсонський хаб ми прийшли в перші ж дні його відкриття у грудні 2023 року.  Ірина Костінюк – соціальний робітник  хабу, зустріла нас з неймовірною теплотою та відкритістю, настільки гостинно, як тільки можливо, передала гуманітарну допомогу (одяг, харчування, предмети гігієни), запросила до спеціальної кімната для роботи з психологом, логопедом, для арттерапії, для вільного часу, для спілкування, для бісероплетіння та інших форм розвитку дитячої творчості. Нас тут вже всі знають, на всіх святах в хабі мої діти співають, часто приносять з собою свої домашні малюнки, різні вироби, дарують їх на виставки та для оформлення кабінетів хабу.
- Це ж так важливо для дітей – лише в хабі разом з творчими працівниками  діти грають в рухливі ігри,  працюють руками,  спілкуються в реальному житті з однолітками та дорослими, бо   шкільне навчання онлайн змушує дітей сидіти вдома, і як їм вже все це остогидло! Вони кожного дня мріють вирватися з домашніх стін та радіти рухам і “живим” розмовам про все що їх цікавить, хвилює, захоплює. 
- Я ніколи не залишаю своїх дітей самих, я завжди з ними. Поки вони в хабі займаються з психологом, логопедом, соціальним працівником, я тут же відвідую заняття з йоги для батьків,  або разом з дітьми щось створюю корисне на арттерапії (наприклад, зробила собі брелок для сумки). Нещодавно я вступила до медичного коледжу, вчуся заочно на медсестру, тому часто в хабі поки діти грають, пишу конспекти та готуюся до занять. Інколи допомагаю волонтерам в різних пунктах незламності, які є неподалік. Наприклад, розвозимо продукти та ліки одиноким людям, самі привозимо для них щось з дому. 

Що дає нам херсонський хаб?
- На питання, яка ж нам користь від хабу, можу відповісти: неоціненна! 
- Це спілкування наживо з цікавенними людьми – наставниками;  це професійна допомога та консультації класних спеціалістів у дитячому вихованні та психологічному стані дітей; це можливість побачити, обнятися, поговорити зі своїми однолітками, з різними дітьми; це можливість знайти нових друзів. Дуже класний психолог Галина Луценко розкриває закладені в дітях здібності і мені як мамі допомагає краще зрозуміти власних дітей, цінити їхні індивідуальні  риси та розвивати їхні унікальні творчі можливості. Галина підтримує мене та допомагає мені робити все правильно! Дитячі малюнки тепер не лежать просто вдома без діла – діти приносять їх у хаб, це дає їм відчуття власної важливості та значущості для інших людей, для хабу, для міста. Важлива творча робота з фарбами, з великими малюнками у хабі, бо вдома в нашій маленькій двокімнатній квартирі на чотирьох мешканців навіть місця для цього немає… 
- На свята діти не лише отримують подарунки від працівників хабу, але і самі роблять подарунки дорослим, які вже стали для них друзями. Це попереджає егоїзм та егоцентризм. 
- Щосуботи, коли у всіх вихідний, хаб працює, і ми вже тут! Разом всією родиною. На жаль, бабуся зараз не може вільно пересуватися, тому з радістю чекає нашого повернення, знаючи наперед, що діти прийдуть щасливі, розкажуть про веселий час у хабі, подарують їй свої  маленькі вироби. 

Ми дякуємо за співпрацю Дитячому фонду ООН (ЮНІСЕФ)в Україні та Міністерству закордонних справ та міжнародної торгівлі Канади, які  працюють над розширенням програм із порятунку життів дітей та їхніх родин в Україні. 

З питань роботи Херсонського  хабу ви можете звернутися за телефоном: +38 095 749 96 33   Ірина, соціальний працівник хабу

Записала Галина Бахматова

Наше відео

Про нас

"Политическая Херсонщина" создана в июне 2000 года коллективом единомышленников, активистов Комитета избирателей Украины. За годы работы, наш сайт неоднократно менял дизайн, но главным в нем оставалось желание честно освещать общественные, политические и культурные события нашей области, отображая все точки зрения, которые присутствуют в нашем обществе.

Связаться с нами можно по адресу:
Херсон, Приднепровский спуск, 1, оф. 8,
телефоны (0552) 34-44-26, (066) 100 8191 
E-mail: polit.kherson@gmail.com

Редактор сайта Дементий Белый

розроблено - photografica